Водолаз помалу бліднув і вкривався рясним потом. Машинально засунув руку під робу й витяг звідти срібного годинника:
– На, друже. Мене попереджали про міну, а я не вірив. Носи, браток, за рятунок душі!
Кость потримав годинника й повернув водолазові. Після цього боцман притяг водолазний костюм, з'явилися помічники. Кость нап'яв на себе водолазне спорядження, посміхнувся до Аліни, натяг шлем на голову, чоботи з свинцевою вагою і спустився слідом за професіоналом-водолазом по сходах у воду. Аліна почувала себе безпомічною тріскою, яку несе сильна течія. Коли Костина голова поринула в воду, вона відчула, що її серце має нахил вискочити з грудей. Боцман, тримаючи біля вуха телефонну трубку, погукував на помічників і щомиті питав у трубку:
– Ну як, хлопці? Дихання нормальне? Крокодилів поблизу не помічається?
Хвилини йшли помалу, Аліна не відривала очей од сходів, які йшли під воду. Скільки ото можна чекати, вони захлинуться на дні! їй спало на думку, що вона мала сказати щось напутнє, і нащо він взагалі поліз, невже не розуміє, що вона хвилюється? Тисячі вболівань та самодокорів дошкуляли, мов зубний біль. А раптом перекрутиться повітряний шланг, їх не встигнуть витягнути? Аліна вилізла з човна, стала на понтон, що погойдувався на легкій дніпровій хвилі. Вона не вміла плавати, боялась води, але тепер хоробро стояла на нерівній і хисткій поверхні, відблиски сонця з води сліпили її; ще хвилина, ще одна, у неї крутилась голова.
Кругла річ виринула з води, водолаз підіймався по сходах, йому швидко відчепили й зняли з голови шлем. Аліна побачила зблідле обличчя Костя. Другий водолаз теж виліз на поверхню. Аліна відчула, як рука, що стискала її серце, помалу розтулила пальці. Вона через силу втрималась, щоб не крикнути.
Водолаз сказав, що Кость знайшов дріт до міни й перерізав його, а коли судно вийде з води й буде на плаву, не тяжко витягти й саму міну. Костя почали обіймати й підкидати вгору, ризикуючи упустити в воду, після чого боцман рішучим голосом наказав «вірать якоря», відшвартовуватись од понтонів та всього допоміжного господарства, бо буксир водолазної бази повинен допомогти студентству. Кость не згадував про допомогу, але й вони не натякали, щоб Кость ліз під воду! Які можуть бути розмови, братки, коли маємо таке студентство?!
– Повний помалу! – гукнув боцман до машинного відділу.
Аліна сиділа з Костем на носі буксира, їй хотілося покласти руку сусідові на плече, але пощастило опанувати себе. Буксир бадьоро погукував, підходячи до пароплава, хвацько повернув і, давши задній хід, наблизився кормою до корми. З буксира кинули тонкий лінь, за ним на пароплав було перетягнено солідний сталевий трос, його приладнали до кормових кнехтів, лопаті буксира збаламутили воду поміж собою й пароплавом; студенти, висипавши на палубу, заспівали «Дубинушку», трос натягся й бринів, мов струна. І ось пароплав знову здатний рухатися. Буксир підібрав свій трос, дав вітальний гудок і рушив назад, супроводжуваний подячними вигуками й піснями пасажирів