партитур, і тоді виконання ставало врівень із творчістю». А ще були Моцарт, Гайдн, Вебер, Доніцетті, Шопен, Мендельсон, Шуберт… Крім того, Шевченко дуже багато читав. Серед знаних ним авторів – Гомер, Есхіл, Горацій, Вергілій, Овідій, Данте, Аріосто, Тассо, Шекспір, Дефо, Байрон, Барб'є, Беранже, Коцебу, Ґете, Вальтер Скотт, Ґолдсміт, Діккенс, Шиллер, Кернер, Макферсон, Юнґ, Бернз, Ірвінґ, Бальзак, – не кажучи вже про досить довгу вервечку читаних в оригіналі польських письменників та ще довшу – російських. Поет не просто багато читав. Він глибоко відчував і по-особливому розумів світову класику, у нього були свої симпатії й антипатії. Наприклад, з польських поетів він особливо любив Міцкевича. Навіть Байрона Шевченко читав у перекладі Міцкевича. Особливо йому полюбилась ось ця строфа з «Чайльд-Гарольда», яку він, кажуть, часто повторював:
