Історичні дані свідчать, що було чимало спроб змайструвати сухопутні вітрильники. Найбільш вдалим виявився віз голландця С. Стевіна, який жив у XVIII столітті. Для більшої стійкості воза довелося зробити широким і низьким. Він успішно курсував з пасажирами по рівному морському узбережжю, де часто дув сильний вітер.
Однак конструктори швидко розчарувалися у вітряних екіпажах: вони були неманевреними, безпорадними на підйомах і дуже залежали від примх вітру. Отже, на суші вітрила не прижилися.
Видатний художник, скульптор і вчений-енциклопедист епохи Відродження Леонардо да Вінчі свого часу розробив проект хитромудрого пружинного автомобіля, який за принципом дії нагадував сучасні дитячі іграшки, що заводяться.
А великий англійський фізик І. Ньютон у 1680 році пропонував створити. реактивний автомобіль. Тягу в ньому мала створювати пара, що виривалася з котла через вузьке сопло. Ідея Ньютона була загалом-то вірною, але й геніальний фізик трохи помилився: він не взяв до уваги те, що потужність струменя має бути набагато вищою, ніж могли дати середньовічні парові котли.
Силу пари на транспорті вперше використали по-іншому. Це стало можливим після появи парового двигуна.
У 1765 році талановитий російський винахідник І. І. Ползунов збудував перший у світі універсальний паровий двигун. Так звані пароатмосферні машини, які існували до цього, не забезпечували рівномірного руху вала. Вони діяли на зразок насоса, що підіймає воду з шахт. А «вогнедишну машину» Ползунова можливо було використати для різних промислових цілей (за що її й прозвали універсальною).
Паровий віз Кюньо
Згодом англієць Д. Уатт створив більш досконалу конструкцію парової машини для практичної експлуатації.
Та хто не застосовував парову машину для пересування на суші?
Французький військовий інженер Н. Ж. Кюньйо сконструював «вогневий віз», поставивши паровий котел на троє коліс. Мідний «чайник» над переднім колесом розігріли – розвели пару. Було ввімкнено важіль подачі пари – і машина рушила з місця. Ішла вона повільно, помітно тремтіла, робила ривки, але рухалась сама, без коней!
Однак паровик через деякий час, наскочивши на стіну, вибухнув із страшенним гуркотом.
Наприкінці XVIII і в першій третині XIX століття в Англії з’являються більш досконалі парові екіпажі. У 40-х роках позаминулого століття вулицями Лондона курсувало їх уже близько сотні: вони не просто каталися, а розвозили пасажирів. Деякі екіпажі навіть робили регулярні рейси між містами Великобританії.
У Росії в 1830 році лафетний майстер К. Янкевич запропонував проект «парового швидкоката». Проект передбачав використання оригінального котла з димогарними трубками, що істотно знижувало загальну масу машини. Швидкість паромобіля, за розрахунками автора,