– Жеко! – радісно скрикнув він. – Привіт!
Євгенія, обіймаючи, зависла на ньому, як сарделька. Знявши із себе дівчину, лев відрекомендувався.
– Лев.
– А це Родіон! Друг.
– Бачу, що не ворог. Чужі, буцімто, тут не ходять! Дуже приємно, прошу, будь ласка.
Вигляд кухні, у центрі якої стояв невеликий стіл, дощенту заставлений пляшками з горілкою й пивом, Рада приголомшив – повний розгром. Та й увесь будинок усередині справляв враження нежилого. За столом сиділо чоловік п'ять, які щось жваво обговорювали, усі курили, але весь дим витягувало у навстіж відчинені в сад два величезних вікна. Незважаючи на цілковитий бардак, криві башти брудного посуду в раковині й загальну засміченість, Рад раптом відчув тут себе комфортно й спокійно, тому впевнено виклав на стіл куплену пляшку «Блек лейбл», пару пачок «Кептан блек» та їжу.
– О, – сказав Лев, – я бачу, у нас сьогодні не просто друг, а великий друг!
Рад не образився. Він розумів, що потрапив у цілком незнайоме середовище, більше того, середовище, в яке він ніколи не прагнув потрапити, вже краще на завод роботягою, ніж сюди, до таких, як цей Лев, мегамурзик-інтелектуал, який не знає, що таке чистота й порядок і як чесно заробити собі грошей на наркотики. Від них – усі проблеми. Проте сьогодні він чомусь почувався навіть у такій компанії добре. Цілком можливо, тому, що крім готелю йти йому було нікуди, а разом із Женею – то й поготів нікуди. Він приготувався потерпати й навіть на якийсь час стати частиною цієї богемної атмосфери, що-що, а мімікрувати він умів завжди пречудово. Проте навіть перші почуті фрази дали йому зрозуміти, що сильно напружуватися сьогодні не доведеться. Він справді почувався чомусь легко й безтурботно, можливо, перший раз за останній тиждень, а можливо, і за останні кілька років, хоча чим викликано