– Ти кидаєш університет?
– Так. Кидаю все. Буду фермером. Господарем.
– Ти будеш фермером?
Ліда надто добре знала його, щоб повірити у це. Вона не могла уявити людини, яка менше пристосована до сільського життя, ніж її чоловік – філолог, дослідник літератури, книжник, який хоч і народився також у селі й щороку приїжджав допомагати родичам садити й копати картоплю, але, крім цього, геть нічого не вмів робити. Не вмів, і все, як казали у його ж родині, вродився безруким.
17
– Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, – вимовила далі Ліда. – Я дуже вдячна тобі.
– Вдячна?
– Так, бо я не знала, як тобі сказати…
– Сказати – що?
– Що в мене є інший чоловік.
– У тебе… У тебе є інший чоловік?
– Так.
– І давно?
– Вже… – вона затнулася, – більше року. Майже півтора.
Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.
Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.
Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.
Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.
– Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.
Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.
Сильвестр взяв її руку й поцілував.
– Пробач, – сказав.
– За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.
– Не винні?
– Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.
Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.
– Хто він? Той… твій чоловік?
– Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.
– Добре.
Так, він навіщось сказав – добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.
Радів? «Наче справді радію», – подумалось йому.
– Я приїжджатиму, – сказав він.
– Навіщо?
– До Віти і Віки.
– До Віти і Віки?
– Я їм допомагатиму, коли виростуть, – сказав він.
– Звичайно, – легко згодилася Ліда.
– Ти житимеш тут?
– Так, – сказала Ліда.
– Він переїде сюди?
– Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.
«Підла шльондра, – подумав Сильвестр раптом. – Моя дружина – підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».
– Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, – сказав