А ще Рита Львівна любила сметану. Про це знали всі, і сама любителька кисломолочного продукту ні від кого цього не приховувала. Це була звичайна безневинна примха. Подібними страждали всі відомі тирани. Хтось любив м'які шкіряні чоботи та солодкуватий тютюн, хтось – палити боярам бороди, інший взагалі теслював на рівні зі звичайними робітниками. Рита Львівна любила сметану. Вона їла її щодня. Багато. З сіллю, з цукром, з медом, з томатним соком, у чистому вигляді та приправлену яєчним жовтком.
Така вона була, Рита Львівна.
Допивши свою каву, наш головний герой вирішив іти на пошуки роботи. Саме робота робить з людини людину, розмірковував він, саме робота допомагає людині стати більш людяною, саме робота дозволяє більш людяній людині стати власником свого помешкання.
Це якщо ти не Рита Львівна, звичайно.
Вже збираючись виходити з квартири, наш головний герой почув дзвінок. Той виривався з телефону. Це міг бути як Ніколай, так і Рита Львівна, це могли помилитися номером, або хтось вирішив пожартувати, або, врешті-решт, це могло бути маркетингове опитування. «Хто б це не був, – подумав наш головний герой, – я візьму слухавку».
– Я вас слухаю, – привітався він.
– Це я, привіт! – кричав Ніколай.
– А, ви! Давно ж я вас не чув, – саркастично мовив наш головний герой.
– Та я у відрядження їздив! – пояснив прямодушний Ніколай.
– До Бірми?
– Що? А, ні, яка Бірма! На Подолі трубу прорвало, їздили радити.
– Що радити, Ніколай?
– Шо куди підсовувати і яким клином який клин вишибати.
– Ну так, як я не здогадався. А чому до мене телефонуєте?
– Хотів привітатися.
– Ну, тоді до побачення, Ніколай, – і наш голов ний герой поклав слухавку.
Внизу, біля виходу з будинку, дорогу нашому голов ному герою перегородила Марія Федорівна. Вона розкинула руки неначе для обійм, але обличчя її було, навпаки, досить зосередженим. Здавалося, Корф думала, чи дійсно той, кого вона збирається обіймати, вартий цього інтимного процесу.
– А на цей раз що? – здивувався наш головний герой, ставши у стомлену позу, немов з усіх поз, які вигадало людство, ця була найпереконливішою в такій ситуації.
– Обіцяла – покажу!
– Що обіцяли? Що покажете?
– Обіцяла показати тобі свою доньку – покажу.
– Та я поспішаю! – вперше за багато років збрехав наш головний герой і від того став червонішим за саму кров.
Марія Федорівна глянула недовірливо.
– Ну добре, не поспішаю, але у мене невідкладні справи! – продовжував брехати наш головний герой.
Цим словам Марія Федорівна також не повірила. Вона стояла з розгорнутими руками, перевалювалася