Я вам себерозтоптаність прощаю!..
Я став порожнім, диким, без’язиким.
В моїй душі стримить
Кілок осиковий
І замість слова, щирого й наївного,
На язиці – сніжинка кодеїнова…
ІІІ. Дембельське
Ой, орали хлопці ниву…
Гляну на тебе,
Зґвалтую очима,
Буркну під носа
Півжартома:
«Заплати ж мені, дівчино,
Що я ходив дарма…»
В лісі осінньому серцем спочину.
Стовбури й небо – листя нема.
Заплати ж мені, ліщино,
Що я ходив дарма…
Форма солдатська мені не по чину,
Хоч і погонів на ній вже катма.
Заплати ж мені, батьківщино,
Що я ходив дарма!
Що це ти, хлопче,
Боги збираєш?
Пригорщу листя
Дасть тобі сад.
Сам собі платиш,
Сам собі граєш,
Сам собі плачеш,
Сам собі сам.
Сам собі граю,
Сам собі плачу.
Сам собі сам.
Сам собі сам…
1981—1982 рр.
До французького шансоньє
Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Мов поцілунки – з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі —
Їх так сприймають слухачі.
Та пам’ятай: у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
А ти – гітара, гілка з дерева,
І ти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну, кому?
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом
І разом з ним літав, літав…
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі.
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла
Все по ночах. А по очах
Болюче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?
Є вуха, що немов корою
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров’ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!
1984 р.
Мій хрест
Ритмічне наслідування В. С.
Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер – а я сам знову.
Оце мій хрест. Зніміть його з мене.
Оце – мій хрест. Зніміть мене з нього.
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
«Оце, – кажу, – такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього».
Вона сказала: – В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину.
Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть