Лілі Марлен. Сергій Жадан

крани, аби не кровоточили,

      вона

      перетворює вино на цикуту і цукор на клофелін,

      кладе клієнтові на очі срібні монети, коли той засинає, вона

      ховає йому до кишень водяні лілеї

      й ключі від свого помешкання,

      вона ховає трупи в багажнику, і дракони, мов фазани,

      вистрибують із-під коліс таксівки в порожньому парку,

      ніколи не розповість, що ховає в долоні,

      з’являється на передмісті і, курва,

      стоїть неподалік від костьолу,

      я за нею спостерігав, як спостерігають за боксерами,

      на одного з яких ти поставив,

      але не можеш згадати – на кого саме,

      розкажи мені про неї,

      давай, розкажи,

      ти ж стільки разів помирав після її зникнень,

      що мав би звикнути до всього цього.

      Так ніби чуєш, як прибиральники сміття

      з парку розваг зранку виходять

      із фургонів і починають збирати

      до пластикових мішків парасолі й перуки,

      втоптані в цукрову вату, в тополиний пух.

      Голоси, які ми чуємо, або які нам видаються такими,

      що ми їх чуємо, впізнаються за великою

      кількістю в них жіночих імен,

      коли я стою посеред парку розваг і дивлюся на смертельні

      машини гойдалок,

      перебираю в кишенях зубочистки, котрі вганятиму

      згодом у солодкі злитки цьогорічного урожаю.