…Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно? — бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають — місяці, роки, тисячоліття в глуху невідому безвість минулого. Тихий степовий городок знав і сум, і Великдень цієї боротьби.
…Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.
…Так починається день… А зима зовсім згнила, і шкульгає різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня. Газетяр теж шукав сузір’я Оріону; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова. Так ріс час: у грандіозній боротьбі падали переможні дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали: — Що це? Тоска чи радість?
…Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами. Так ріс час!
…О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу… О, я знаю: і моє кволе, старе тіло прокинеться колись і спитає: — Невже кінець?
Але не прокинеться світанок. О, я знаю!…
…Іноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес. Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділився на сотні — полковий городок степового краю. Шуміли на каланчі, над ратушею. Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні.
…Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв, як л е л е к а, підбитий бурею дуб. Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли в далину, за гору переможених днів.
…Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо у чвирі, за дубом причаїлась тиша. І промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр: десь тліє торішній гній. Підводився. За старим газетярем підводились кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота. Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить відомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.
…Огонь стояв на шпилі ратуші і був надто червоний.
…А іноді бачили: брів старий газетяр по дорозі на цвинтар. І думав старий газетяр: — Цвинтар? Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу.
Старий газетяр