— Ну, а як же ж ви тут жиєте? — питав Андрій, розглядаючи ближе казню, до котрої його очі почали звільна привикати. Він побачив залізну піч, вмуровану до половини в стіну в головах того ліжка, на котрім дід лежав, а на печі побачив великий житній хліб, який продають передміщанки щодень на дрогобицькім ринку.
— Та як жиємо, — відповів дід, — хлібом жиємо та й по всему.
— Самим хлібом?
— Самим хлібом.
— А теплого нічого?
— Е, паночку, вже, богу дякувати, півтора місяця, як в моїм роті не було нічого теплого! Та й відки ту взяти? Чоловік дістане на день тих 14 кр[ейцарів], то що ж за них купиш. За 10 кр[ейцарів] хліба на день мало, а ту би ще соли купити, цибулі десь-колись, та й по грошех. От, адіть, беру що другий день по такому хлібови, — коштує 20 кр[ейцарів], — часом мені з пего лишиться кусник на третій день, то вже тогди й купую сира до цибулі. Якби гроші, то би мож купити на місті теплих фляків, коли-бо ж що, мищина така, як долоня, та й 5 кр[ейцарів], що я тим наїмся?… Волю вже цибулі купити, то маю того ціле наруччя, є що до хліба на цілий день. А от тоті другі, нівроку, то й того не мають; як возьме оден з другим той хлібець за 10 кр[ейцарів] рано перед себе, то не лишить і кришки, з'їсть усе, а відтак чекає аж до другого рана. Лиш от той бойчук робить так, як я, що бере великий хліб на два дні, то ще якось виходить. Але він би міг ліпше стояти, бо не може їсти того сухого хліба; тілько що тоті ту, — дід показав ногою просто себе на сплячого скуленого хлопця, — тоті забирають у него. Свій з'їдять рано, а з полудня до него, так, як до своєї комори: — Митре, давай хліба!
— А він, дурень, дає.
— Та щьо ж я буду хліб держяти, а вони будуть голодувати, — відозвався дзвінким голосом Митро, і чудовий, лагідний усміх розлився по його хорошім лиці, заіскрився в його великих очах, додаючи їм ще більше краси і принадності.
— Ну, ну, ти, дурнику, повидів би ти, що би вони тобі сказали, якби вони мали, а ти не мав та голодував. Випросив би ти у них, але хіба каменя голову провалити!
— Та щьо, — сказав Митро попросту, — то я би й не просив у них.
— А ти за що ту? — спитав Андрій Митра, обертаючись до нього. — За що тебе сюди затащили? Кому ти голову провалив?
Митро засміявся.
— Та нікому, — сказав він, по-бойківськи протягаючи голос «а». — Мене взяли з Борислава, що книжки не маю.
— А ти відки?
— Та з Дзвіняччя. Мама вмерли ще на «коляру», а тато відтак зачяли пити, продали грунт, далі й хату задовжили, а тої осени взяли та й умерли. А я пак щьо мав робити? Ішли наші парубки до Борислава, та й я з ними. Ну, та щьо я зароблю? Ні згодитися не вмію, ні потягнути не здужяю, от хіба до млинка, та щьо з кибля вібирати, — ну, то за то платили по штири, а найбільше по п'ять шусток. Перезимував я там якось, а на весну хотів іти де в службу, аж ту мене взяли.
— І довго сидиш?
— Та вже от місяць, — сказав Митро спокійно своїм рівним, дзвінким, мало що не дитинячим голосом. — Ми ту всі з Борислава, — говорив далі Митро, — лиш от Стебельський ні.
— Ну, той собі,