Сині етюди. Хвильовий Микола. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Хвильовий Микола
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось…

      Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшає – мiцний, бадьорий i злий.

      Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

      …Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

      – I-го-го! I-го-го!

      I чути було ще тоскний заспiв:

      Не за Ленiна, не за Троцького…

      А в другiм кiнцi спiвали:

      Чий я козак, звуся Воля,

      Українець з Гуляй-Поля.

      Гей шумуй, моє вино,

      Йде за правдою Махно!

      Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

      – Господи, не треба, у мене руки бруднi.

      Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

      …А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

      II

      Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

      Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiває – яких пiсень?..

      Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

      Мишко казав Оксанi:

      – Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.

      Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

      …У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

      – Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Київ поїду я…

      Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

      I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

      В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

      Iз повiту приїхав