– Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!
– Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?
– Та якось вже буде, – одказала.
– Ти, – кажу, – сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
– Сумує Маруся? Чого сумує?
– Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
– Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.
– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую.
Маруся нiчого не одказала.
– Щаслива будеш, – говорить Катря.
– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неї.
– Не жартуй, – одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах».
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
– Що тобi, моя дитино! – упада вже коло Катрi мати. – Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?
– Нiчого, мамо, нiчого!
– Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
– Що ж таке, Катре? – питаю.
– Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене…
– А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
– То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi – я до його вийду!
– Та як батько почує, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.
– Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..
– Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?
– Не треба менi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!
– Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
«Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала,