Тим годі хиби вже його слебезувати,
Та й нічого гаразд про його розказати,
Коли ж його страсті кипіли надто геть,
Не кумою ж бо й був, щоб з вінцями ущерть,
Та се того, що він палким на світ родився
І в книжці мудрощі не так-то вельми вбився.
ХХХVІ
Які б там не були поважності його
Чи хиби — натерпівсь бідаха усього,
Признаймо се: воно нікому не зашкодить,
Тяжку годиноньку — нехай до нас не ходить —
Переболів дон Хоз, як опинивсь один
На курені своїм серед німих руїн.
Боги доматорства його кругом лежали.
Чи жити ще? О ні! Умерти вже з печалі!
ХХХVІІ
Вмер інтестатом Хоз; по нім зоставсь один
Наслідником його de jure — спадковим
Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви
В загребистих руках бариш дали б здоровий,
Та краще одинець у матері росте,
Ніж інде між людьми, всі знаємо про те.
Опекуном йому була сама Інеза
Про догляд сторожкий природи й інтереса.
ХХХVІІІ
Найрозумніша з жон і вдів, також вона
Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,
Достойний пращурів правих лицарства сонець,
(Кастилець по отцю, по неньці арагонець),
Щоб левом-рицарем він був із лицарів, —
Про той случай, як цар наш піде на царів, —
Умів конем гасать удень і серед ночі,
І замок взять взяттєм чи монастир дівочий.
ХХХІХ
Та те, чого вона жадала над усе,
Що бачила в самім собі, яко ж про се —
Токмачила, немов з письма святого брала,
Ученим, що синку про воспиток наймала, —
Було: щоб воспит був без потуру — мораль
Всі лекції його — пречисті, мов кришталь,
Перш слухала сама і воспит був моральний,
Все знав, опріч наук, що звуться: н а т у р а л ь н і.
2. Пісня перва (част. 2)
ХL
Всі мови, а найбільш він мертві штудував,
З наук же більш, мовляв, абстрактні тілько знав,
Із штук попереймав, сказати б, тілько лишнє,
Нащо ж бо панові таке, що звуть — практичне?
«Слобідного» ж того, що скоромом зовуть,
Не дано хлопцеві — ба! — навіть і нюхнуть,
Найбільше ж таємно людського роду розплід,
Щоб не зробив його розпусним ранній досвід.
ХLІ
У класиках його морочили, хоч кинь,
Нечисті любощі богів і їх богинь,
Що гомону в римлян і греків наробили,
Та ні штанів, ані корсажів не носили.
Викручувались в тім поважні туторі,
Як від ігумена ченці в монастирі.
Та і Гомера, і Віргілія їх била
Інеза, мов ченців: бо міфів не любила
ХLІІ
Овід