Над Чорним морем. Іван Нечуй-Левицький. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Іван Нечуй-Левицький
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
диму. Ото рай! ото щастя!

      – Або милуй та цілуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко, – сказала Мурашкова. – Це теж світлий рай!

      – Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку гадку: коли панна йде в університет, то це все одно, що вона йде в солдати. Аж до сліз мене довела.

      – Твоя мачуха й деякі панії дивляться на жіночу вищу просвіту як на якісь нові модні сукні та капелюші незвичайного фасону, – сказала Мурашкова.

      – Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собі а Парижа, мадам…

      Саня оглянулась і спинилась. В кімнату ввійшла наймичка.

      – Мадам «Люлю»… – сказала Саня наздогад…

      – Бачила, бачила, – сказала Мурашкова. – В неї грошей сила, то й дуріє.

      – А мадам «Сусу» оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки горілочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розуміє лібералізм, – сказала Саня.

      – А мадам «Муму»! – сказала Мурашкова, вкорочуючи прізвища й поглядаючи на двері, куди вийшла наймичка, – виписала оце недавно для гостинної ту мебіль, що була в Парижі на виставі; за одну камоду втелющила тисячу карбованців! А полюбовників у неї! По два разом крутяться коло неї, бо, мабуть, одного мало. Дуріє з нудьги та од розкоші. Ні, якби в їх було менше грошей, то й не дуріли б. Економічне, соціальне питання – це для мене перше од усього. Я практична людина передніше за все.

      – А оце недавно мосьє «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай». Нівроку! Двадцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Навісніють од розкоші, – сказала Саня.

      – Якби їх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли на хліб, то й не дуріли б, – сказала Мурашкова. – Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на коні й хотів перескочить через екіпаж, в котрому їхали його знайомі панни. Це теж розумні жарти.

      – Мосьє «Гого»! Теж гарний! – сказала Махнівська. – Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у їх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвіку… але… не мали документів чи їх десь втеряли. Хоч і в самого мосьє «Гого» теж не було документів на ту землю.

      – Знаєте, яке питання кинув мені вчора Комашко, та ще з докором? – сказала Саня. – Він докоряв мені, що я космополітка, не знаю й не люблю народу, що я не національна людина, що я не дуже-то демократка. Він вважає космополітизм на Україні і в усій Слов’янщині без національного грунту за непотрібне, не сьогочасне й навіть шкідливе діло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.

      – Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в місті.. Гм… трудно… це для мене нова ідея…

      – А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю, що я українка. Хіба ж ви великоросіянки? – говорила Махнівська до паннів.

      – І то правда… по національності – ми ні се ні те. Але ж я ніяк не погоджусь в цьому принципі з Комашковим, – говорила Саня. – І то правда, скільки тих принципів на світі? скільки ідей? Голова ходором