Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодої панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиї лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиї висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неї були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
– А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
– Де ж ви мене бачили? – спитав Виговський.
– А коло святої Софiї, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, – сказала Павловська.
Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!
– Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.
– Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? – обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.
– Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, – сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.
– Чи ви, пане писарю, самi прибули до Києва, чи, може, й жiнка приїхала з вами? Чи ви жонатi? – знов спитала цiкава Павловська.
Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.
– Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння.
А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась… – додав Виговський.
I