– Може, ти й правду кажеш, – сказала тiтка.
– Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуєте, неначе по книжцi читаєте, – просила Олеся.
– Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого.
Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила її думки на iншу стежку: їй заманулось говорити або слухати про любощi.
– Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаєте тих iсторiй.
– Потривай! Нехай пригадаю, – сказала тiтка.
– Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували?
– То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiєї iсторiї про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським.
– Схожа! – аж крикнула Олеся i перестала вишивати. – Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.
– Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неї були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько її був багатий рицар i мав своє чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наїздило в палац, багато їх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неї, силували її вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.
– Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? – спитала в тiтки Олеся.
– Нi, не думала… Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяїн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неї, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати їй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував її своїми очима. А батько й мати Розалiї про це нiчого не знали й не вiдали.
Ото Розалiя все одвертається од женихiв та одсилає їх з батькового палацу нi з чим. Батько її й каже до своєї жiнки:
"Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'є усiх