Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Борис Дмитрович Грінченко
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
Зiнько.

      – Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце – красна панна, зiрочки – дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що – ти кажеш – русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

      – Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

      – Хiба дiдусь брешуть?

      – Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

      – Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як є?

      – Ну, от знов! – загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу – неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це – так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

      I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

      – Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

      – I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, – сказав Зiнько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

      – А неправда ж! – палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.

      – Як то – спiвала?

      – А так – дивлюся в книжку та й спiваю.

      – А на який же голос?

      – А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

      I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

      Кохайтеся, чорнобривi,

      Та не з москалями,

      Бо москалi – чужi люди,

      Роблять лихо з вами.

      Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

      – А що, гарно?

      – Ще й дуже.

      – Невже?

      – Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

      – Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

      – Та ти моє спiвоче!..

      Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

      – Нi, як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

      – Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.

      – Може, й тобi хочеться до їх? – спитався Зiнько.

      – Ой, нi! – вiдказала, хитаючи головою. – Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

      I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

      – Справдi? – спитав Зiнько. – А буйного доброго намиста, такого, як у Горпини?

      Вона не зараз одказала…

      – Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

      IV. НА ВУЛИЦI

      Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх