– Одже ж ти й правду кажеш. Зараз пошлю до волосного, нехай висилає мазальниць та ушивальників. Все одно – школу треба ж очепурить та опорядити чи тепер, чи через місяць, – обізвавсь отець Зіновій, – але добре, що я оце згадав. Чи ти пак знаєш, що піч у пекарні курить вже давненько? Десь, мабуть, у виводі або в лежаку повивалювалась цегла. Треба, щоб вже заразом волосний прислав мурівщика, щоб полагодив піч та общикатурив обколупані стіни принаймні всередині. А то нам сором буде: школа стоїть облуплена, обколупана, мов та коза-дереза, обдерта вовками. Ми повинні ж дбать за школу. Брат підійме мене на смішки. От зараз-таки напишу за все волосному.
Отець Зіновій одіслав листа до волосного. Через кільки день чоловік привіз до школи хуру рудої глини та якогось глею й клунок білої глини. Замість мурівщика з’явились з глиняниками та віхтями три молодиці й заходилися шпарувать облупані стіни та поколупані призьби.
– Погана справа коло дядькового воза! Погана, бачу, справа в волосного. Коли він так пеклюється за школу, то з лагодінням буде таки добра загайна, – сказав отець Зіновій до жінки.
Молодиці повештались коло школи день та й пішли додому. Другого дня й живого духа не з’явилось коло школи; третього дня так само ніхто не прийшов. Час минав. Школа стояла пошпарована, ряба й скидалася на рябу телицю або коняку.
А тим часом в неділю надвечір несподівано прикатав з вокзалу Флегонт Петрович з жінкою, з дитиною й своєю київською куховаркою. Ольга Павлівна аж за голову вхопилась обома руками. Отець Зіновій теж забідкався, вибігаючи назустріч братові на ґанок. Слідком за ним прожогом вибігла й Ольга Павлівна. Вона на той час забула навіть за те, що школа ще не гаразд опоряджена. Її брала цікавість хутчій побачить, яка то петербурзька цяця приїхала до неї в гості.
В одчинену браму в’їжджав чималий стародавній обдертий та облупаний фаетон. На височезних козлах стовбичив, неначе свічка, візник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамі об перекладину на ворітницях. На Волькові було ясне смугнасте засмальцьоване літнє пальто, неначе він напнув на плечі смугнасту стару спідницю. В задку заманячіла так само смугнаста постать в сіро-смугнастому балахоні й капелюші, оповитому білим серпанком. Коло неї вгніздилась якась жива біла копиця, на котрій зверху стримів солом’яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до їх сиділа напнута хусточкою молода міщанка, а коло неї туливсь невеличкий хлопчик. За фаетоном біг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стриміла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюванні. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарі звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрівку. Артисти, мабуть, пам’ятають заповідь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою ніякої вантаги, окрім хліба, ціпка та… постолів». Тільки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив’язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснів самовар,