Роззирніться довкола. Зазирніть углиб себе.
В дитинстві я думав, що коли б Бог дав мені руки і ноги, то я був би щасливий до скону. І цю мрію важко вважати егоїзмом, оскільки руки і ноги є майже у всіх. Тепер, як ви вже знаєте, я навчився бути щасливим і потрібним людям без допомоги додаткових «пристосувань». І в цьому мені допоміг Деніел. Спілкування з ним і його сім’єю нагадало мені, для чого мене послано на цю землю.
Як тільки батьки приїхали до Каліфорнії, ми зустрілися з родиною Деніела. Це було щось особливе. Ми кілька годин розмовляли, порівнювали наш досвід, обговорювали, як вирішити проблеми, які чигають на цю дитину. Між нами одразу ж склалися близькі стосунки, зберігаються вони й донині.
Приблизно через рік після нашої першої зустрічі ми побачилися знову. Батьки Деніела сказали, що лікарі вважають, ніби він не зможе користуватися спеціальним інвалідним візком на кшталт мого.
«Чому? – здивувався я. – Я почав користуватися інвалідним візком у тому ж віці, що й він».
На доказ своїх слів, виліз із візка і запропонував Деніелу зайняти моє місце. Він чудово впорався з джойстиком. І йому сподобалося! Він чудово справлявся з візком. Завдяки нашому приїзду Деніел довів батькам, що зможе впоратися з візком. І це був один із численних плюсів нашого знайомства. Я знав, що посланий на цю землю заради хлопчика. Мені судилося освітити його шлях, ділячись власним досвідом. Не можу передати вам те захоплення, яке я відчув, коли став наставником Деніела.
Того ж дня ми зробили йому винятковий подарунок, але він зробив мені ще кращий – я відчув власну потрібність і найглибше задоволення. З цим відчуттям ніщо не зрівняється: ні придбання найсучаснішої автівки, ні купівля розкішного будинку. Ніщо не зрівняється з відчуттям виконання Божого промислу. Головне в житті – віддавати. Спілкуючись з Деніелом і його батьками, мої батьки розповіли, що вони дуже боялися, аби я не втопився у ванній – я ж бо не мав ні рук, ні ніг, щоб утриматися на плаву. Вони дуже обережно купали мене в дитинстві. Потім батько став обережно підтримувати мене у воді, показуючи, що я можу плавати. Згодом я знайшов впевненість у власних силах і зрозумів, що можу триматися на воді, поки у легенях вистачить повітря. Я навіть навчився користуватися своєю крихітною ступнею, щоб рухатися у воді. Уявіть, як боялися батьки, занурюючи мене в воду. Уявіть їхнє здивування, коли я виявився затятим купальником і кидався в будь-яке водоймище.
Ми розповіли про це батькам Деніела, а згодом із задоволенням довідалися, що однією з перших хлопчикових фраз стала: «Хочу плавати, як Нік!». Сьогодні Деніел чудово плаває. Годі передати вам захоплення, яке охопило мене, коли я про це довідався. Думка про те, що мій досвід допомагає