– Не треба! – пронизливо закричав чоловік, і обидві його руки стислися на її щиколотках. – Чорт, я кажу, не треба!
Вона зупинилася, намагаючись перевести подих, намагаючись думати. У голові досі дзвеніло, розум не міг зосередитися. До дверей було два фути, вони стояли відчинені, й за ними виднілася під’їзна алея, що полого спускалася до вулиці, де стояла її машина. Ебіґейл розвернулася, щоб глянути на нападника. Він стояв навколішки й тримав її за щиколотки, щоб не билася. Ніж лежав біля нього на підлозі. Очі у нього були зловісно-чорні – два шматки граніту під важкими повіками. Він важко дихав, широкі груди здіймалися й опадали. Сорочка просякла кров’ю.
Емминою кров’ю.
Ебіґейл напружила м’язи живота, кинулася на нього з розчепіреними руками і вчепилася нігтями в очі.
Відкритою долонею нападник вдарив її у вухо, але вона не здавалася, тиснула великими пальцями йому на очниці, аж поки не відчула, що вони піддаються. Його руки стискали її зап’ястя, щоб відірвати пальці від очей. Він був удвадцятеро сильніший за неї, та зараз Ебіґейл думала лише про Емму, про ту частку секунди, протягом якої вона бачила нагорі свою доньку, про те, як лежало її тіло, як була задерта над груденятами блузка. Її ледве можна було впізнати – голова перетворилася на криваве місиво. Він спотворив усе, навіть прекрасне личко її доньки.
– Ти тварюка! – пронизливо закричала Ебіґейл.
Вона відчувала, що її руки можуть от-от зламатися, бо він тиснув на них, щоб відтягти від своїх очей. Тому вона вгризлася йому в пальці, глибоко, до кісток. Нападник закричав, але рук не відпустив. Цього разу Ебіґейл вдарила коліном, і удар припав точно в ціль – йому між ніг. Скривавлені очі широко розплющилися, й розтулився рот, а назовні вирвався кислий подих. Хватка ослабла, та пальців він не розчепив. Падаючи на спину, він потягнув Ебіґейл за собою.
Її пальці автоматично вчепилися в його товсту шию. Хрящ у нього в горлі посунувся, кільця вздовж стравоходу увігнулися, мов м’яка пластмаса. Він міцніше стиснув її зап’ястя, та її лікті були зафіксовані, і плечі зрівнялися з руками, коли вона навалилася всією масою свого тіла на шию нападника. Руки й плечі дрижали, їх пронизали блискавки болю. Вона відчувала, як вібрують руки, бо він намагався говорити. Зір знову звузився. Вона бачила, що в його очах вибухають червоні криваві зірки, мокрі губи розтуляються, вилазить язик. Вона сиділа на ньому, осідлала його, і раптом до неї дійшло, що тазові кістки нападника тиснуть їй на стегна – він вигинався, намагаючись її скинути.
Раптом у голову постукалася непрохана згадка про Пола, про ту ніч, коли вони зачали Емму. Тоді