Я занадто голосно зітхаю і він розуміє, що втомлює мене. Я бажаю, аби піді мною зараз відкрився портал і я відлетіла у інший світ або хоча б до своєї тимчасової квартири. Принаймні там мені ніхто й ніколи не набридає.
Я бачу як на шибку починають падати дрібні краплини дощу. За лічені секунди вони перетворюються у неймовірну зливу, яка разом із брудом змиває усі мої сподівання позбутися нового знайомого.
Я підіймаюся з-за столу та, вибачившись, прямую до вбиральні. Зможу пересидіти там з хвилин десять-п'ятнадцять. Може, тоді він зрозуміє, що я не налаштована на спілкування із ним?
Над вмивальниками висить довге дзеркало. Місцями потріскане та заляпане мильним розчином, воно відображує мене у всій красі. Я чітко бачу глибокі синці під очима, які мов спалахи феєрверків горять на блідому обличчі. Бачу кожну зморшку, яку донедавна й не підозрювала у себе, помічаю висохлу, змучену шкіру. Невже я можу когось приваблювати у такому вигляді?
Я обережно виходжу з туалету і озираюся довкола. На щастя, чоловік уже зникнув, залишивши по собі коротку записку: «Я все одно так легко не здамся». І номер телефону. Не обмірковуючи, я жмакаю папірець та кидаю його назад на стіл. Мені не потрібні нові знайомства та, особливо, нові романи. Я ще й від старого не оклигала.
– Чому ви не захотіли з ним спілкуватися? – обурюється Андрій Іванович після моєї стислої розповіді на його банальне питання «що нового?».
У його вустах воно звучить по-іншому, адже він вимагає від мене подробиць та хоче знати кожну деталь мого проведеного намарно дня. Спочатку він посміхається, коли я розповідаю йому про чоловіка у кав’ярні, потім лютує, але вчасно маскує свій гнів – він знає, що я не потерплю до себе такого відношення. Та й хіба я у чомусь винна? Невже більше не існує людини, котра бажає усе життя провести у самотності? Живуть же на світі монахи, котрі з власної волі зреклися усіх насолод та присвятили себе самопізнанню та поклонінню Богу. Раніше я не розуміла, як можна прихиляти коліна перед мертвим ликом вигаданого святого та звертатися до нього, мовби знав його насправді.
Та в останній місяць я часто зверталася до нього у своїх молитвах. Але чим частіше я це робила, тим гострішим ставав мій біль. І я усвідомила, що навіть ВІН не спроможний мені допомогти.
Андрій Іванович навчився читати мої думки за виразом очей, тому, випереджуючи питання, пояснює:
– Вам потрібно якось відволіктися і новий друг міг би стати для вас очікуваною розрадою. Ви не маєте так миттєво відкидати пропозиції незнайомців, котрі в майбутньому можуть стати для вас найкращими друзями. А, можливо, навіть і коханими…
Він задумливо обертає до мене своє обличчя та чекає на відповідь. Тепер моя черга гніватися – я відчуваю себе сірником, який