Ніч проти Різдва. Микола Гоголь

ти, куме, кажеш, що не був іще у дяка в новій хаті? – мовив козак Чуб, виходячи з дверей своїх, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині дядька, оброслого бородою; видно було, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї скісок, якими звичайно дядьки голять бороди, не маючи бритви. – Там тепер буде славна пиятика! – провадив Чуб далі, оскиряючись задоволено. – Аби-но тільки нам не спізнитись!

      Теє кажучи, Чуб поправив пояса, що тісно підперізував кожуха, глибше насунув свою шапку, стис у кулаці батога – страх та кару для в’їдливих собак, але, поглянувши вгору, зупинився…

      – Що за дідько! Глянь, глянь-но, Панасе!..

      – А що? – мовив кум і підвів голову теж догори.

      – Як то що? Та ж місяця нема!

      – Що за недобра мати! Таки й справді нема місяця.

      – То ж бо й воно, що нема! – врубав Чуб, трохи сердитий на кумову завсідню байдужість. – Тобі, бачиться, й за вухом не свербить.

      – А що я маю робити?

      – І треба ж було, – провадив далі Чуб, утираючи рукавом вуса, – якомусь чортяці, бодай йому, собаці, зранку не привелося чарчини перехилити, устромити свого носа!.. Далебі, наче на сміх… Зумисне, сидячи в хаті, заглядав у вікно: ніч гарна навдивовижу! Ясно, сніг вилискує проти місяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг ступити за поріг, і на тобі, хоч в око стрель! Щоб йому всі зуби поламалися у сухий гречаник.