Натаніеля Готорна, з якої, зокрема, стає зрозумілим принцип добору жанрів у власній творчості По, як і деякі з першочергових вимог до неї. Ідеальним художнім твором він вважав той, який можна прочитати за годину, адже довше письменникові важко утримувати увагу читача. Тому з прозових жанрів найліпшим він вважав оповідання, з поетичних – середнього розміру вірш, бо «занадто короткий… може справляти враження живе й сильне, але не глибоке й не довготривале». Роман, на його думку, «позбавлений величезної переваги цілісності», бо «достатньо звичайної перерви у читанні, щоб порушити справжню єдність». Тож головними для нього є «єдність враження», досягненню якої мають сприяти усі елементи твору. Інша важлива теза цієї статті – відмова у цінності прямій, одноплановій алегорії (подібній до «Шляху пілігріма» Беньяна), бо вона шкодить не лише єдності враження, але й ефекту правдоподібності, для По надзвичайно важливому. Лише коли «прихований зміст проходить під явним десь дуже глибоко, так, щоб не змішуватися з ним, якщо ми того не бажаємо, не виходити на поверхню, допоки його не викличуть, лише тоді він доречний у художній вигадці», – пише він, і цю настанову треба враховувати при сприйнятті його власних творів. Навіть з цих уривків видно, що творчий процес письменника раціонально осмислений, а не «стихійний», «інтуїтивний», як його розуміли у своїй більшості романтики. У знаменитому есеї «Філософія творчості» (1846) По, сказати б, з провокативною наочністю демонструє процес праці над «Вороном», особливо наголошуючи, що «жоден момент творчості не був випадковістю чи інтуїцією – робота крок за кроком просувалася до завершення з точністю і жорсткою логікою математичної задачі». Утім деякі критики сумніваються, чи не містифікує нас По?
Треба сказати, що сучасники По-критика поціновували навіть вище, ніж По-митця. Так, знаменитий поет і літературний діяч Д. Р. Лувелл (Лоуелл), з одного боку, називав його «найбільш специфічним, філософським та безстрашним американським критиком», а з іншого писав: «Приходить По із «Вороном» – побійтеся примар. / Він геній на три п’ятих, ну а на дві – штукар». Захоплене визнання прийшло до нього лише після смерті, і не на батьківщині, а в Європі. Величезний внесок у це зробив Шарль Бодлер, який переклав французькою майже всі твори По, йому ж американський письменник завдячує прекрасною статтею (1856), яка може сприйматися як пам’ятник нещодавно померлому поету, настільки, сказати б, пластично був зліплений його образ: від зовнішності, манери поведінки й мовлення, до внутрішнього світу, переломленого в творчості. «Ніхто інший… – зокрема йдеться в ній, – не зображав захопливі винятки з людського життя і природи… Ніхто не описував краще галюцинацій, які викликають спершу сумніви, а слідом за ними упевненість і розсудливість; абсурд, який захопив розум і керує ним з жахливою логікою; істерію, яка змітає волю; суперечність між нервами та розумом і людину, яка дійшла до того, що біль виражає реготом. По аналізує все швидкоплинне, зважує невагоме, описує до дрібниць
