Учора біля Лисичого відбувся серйозний бій, в якому поранило Сергія Кабана і Андрія Лепьоху, це наші перші втрати. Разом із Нацгвардією наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобілів, сепарів поклали не менше сорока – багато кавказців, але багато і росіян – тіла в наколках «Російська православна армія», хрести, лики Ісуса і таке інше, одним словом, «русский мір», що несе віру і добро на повен зріст. Зібрали трофеїв багато; ну і записники, звісно, карти, рації, телефони – все склали в рюкзак і передали командиру застави підполковнику Волинському, як годиться. У нас утрат немає, окрім поранених, у Нацгвардії хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, він зі свого агееса половину колони спалив. З Амвросіївської районної лікарні всіх наших «трьохсотих» наступного дня евакуювали, окрім Серьоги Кабана – лікарі кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрізна в живіт – не жарти, дуже велика втрата крові.
Стосунки з місцевим населенням склалися в нас своєрідні. Тут ніхто відкрито не виказує ворожості, навпаки, прагнуть посміхатися, як в американських фільмах, хіба що якось бабця йшла по вулиці й нишком кулак нашому патрулю показала. А так – суцільна люб’язність. Стоїш у черзі в магазині – підійдуть, пляшку горілочки обов’язково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопці, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Політика у них така, щоб ми якомога більше бухали – і політика правильна, оскільки бухали, по правді, багато, і побачити на вулиці Амвросіївки п’яного українського військового – простіше простого. Ну, і яке ставлення буде до нас після цього?
Ти дві доби стовбичиш у наряді, повертаєшся на заставу о восьмій ранку, ноги відвалюються, хочеш спати, а твій змінник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваєшся, снідаєш – і знову в поле. Так і служили. Ти йому: «Не бухай!», а він через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому відправити, у в’язницю посадити? Реакція командира – ні хріна нікого не чіпати. «Досить бухати!» – накаже командир і сам піде пити пиво.
А якщо дівки потрібні були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, і якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумніваюся. Деякі з місцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу і картоплю підвозив, і овочі, і фрукти, але такий він один був, хто не боявся. А так якщо хто і допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жінка на велосипеді, кине патрулю пакет із салом так, щоб ніхто не побачив – напевно, краще про ставлення місцевих до українських військових і не скажеш. Але все одно даремно старалися – всі продукти зі сторони викидалися, проносу і так вистачало, а медикаментів мало. Тут на Донбасі якість води така, що мимоволі оціниш ту воду, яку тобі вдома у водогін подають. Плюс умови життя і якість сухпайків: проколюєш ножем консерви сардини, а вона фонтанує піною, тому що на вулиці +40 за Цельсієм. Але сардини – це ще більш-менш їстівне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на дев’яносто відсотків складається з води, і лише на денці баночки шматочок м’яса