Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.
– Ти хто така?
– Я сховалася від мами, а…
Пальчиком водила по моєму коліні.
– У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.
Простягнула ручку до мого обличчя.
– Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?
Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.
– Чия ти?
– Мамина.
– А мама де?
– Там… Я сховалася.
– Вона знайде тебе?
– Знайде.
– А я заберу тебе з собою.
– І маму забереш?
Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.
По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:
– Любко! Любочко!
Дівчинка шепнула.
– Сховаймося за кущик.
Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, із стурбованим обличчям.
– Досить бавитися, Любко, обізвися.
– Мамо, ми тут!
Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.
– Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!
Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.
– Не сердься, ми з дядьком…
Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.
– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.
Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.
– Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.
Я вклонився.
Любка підбігла до мене.
– Дядю, а ти не підеш з нами?
– Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.
– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.
Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:
– Я ж іду з тобою, певно, що так.
Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.
– Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…
Мати глянула на мене.
– Це неправда, – кинув я зніяковіло.
– Любка ще не вміє говорити неправди.
– Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…
– Так,