Я несмілива людина й знаю, що таке фізичний страх. Боюся нападу, ну що я зроблю, коли так є. Але є страх інший, жаскіший; ще молодим, в армії я ходив на грані можливої зради самого себе, навіть вірша такого написав:
А поки що подумать треба,
Щоби гидким не стать для себе,
Щоби себе не проклясти…
Кострубатий вірш, але то моя заповідь. Я боюся свого сумління, воно завше мене контролює, я не міг би переступити через нього. Страх мусить жити в людині. Є страх Божий, є та гамівна сорочка, яку людина добровільно тче і натягає на себе. Людина живе в суспільстві, вона мусить бути благородною – повинна принаймні хотіти цього.
Франка всі хочуть осягнути і ніхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франкової спадщини всі хочуть зануритися, пірнути, а до дна ще ніхто не досяг: ті академії, ті тисячі вчених, сотні дисертацій! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковій науці, виріс з його книжками, бо спершу так хотів батько, а потім і я цього запрагнув. Для мене Франко – постійна загадка: людина творчо працювала лише сорок років (а якщо відняти час на поїздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих літ на працю) – і за такий час зробити все те, що вдалося Франкові: створити велику бібліотеку із власних творів, цілий науковий фонд для нації – не розумію цього. Коли він це встиг зробити? Якби мені забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголівський чиновник, який не знає, що пише, тільки й того що пише, – то витратив би сто літ. Тож ми приречені на те, щоб пізнавати Франка, учитися в нього. Він був Учителем всієї нації – і не тільки нашої.
Це моя пристрасть, особливо в молодості. Не пропускав жодної вистави. А в дитинстві, в Коломиї… Чиста комедія, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна річ, я не мав квитка, та ніщо не помагало. Я любив театр, він мене виховував. І коли інсценізації моїх творів з’являлись на кону – кожна вистава