I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.
Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’ї.
– Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.
Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.
Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляємо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»
Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…
Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.
– Життя ж твоє, Марусю! – порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:
– А що моє життя?
– Та як ти живеш – горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!
– Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…
– Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…
– З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!
– Отсе, – смiється Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!
Катря вже i сама смiється.
– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!
– Катре, – попитала я в неї, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?
– Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!
– А як батько присилує?
– Мене? Мене присилує? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!
– Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.
– Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.