Зимові дерева. Василь Стус

крихкотіли зорі на льоду

      нічного безгоміння. Раптом виткався

      ставок під фарами. Болотний дух

      убгався в плеса, кумканням застелені.

      Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,

      на гальма тиснув: од шляху за метр

      ставок доходив форм віолончельних.

      А в кузові її німий округ

      гамує хрипи хорого музики.

      Пливуть над ставом перехлипи тихі

      і дикі перехлюпи темних рук.

      X. 1963

ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»

I

      На роботі дружина.

      У яслах – син.

      Тиша.

      Розкошуй.

      Поки години пік —

      сиди. Втішайся.

      Постав розкладачку під соснами,

      ляж горілиць

      і задивляйся в небо.

      Як ти довго випростуєшся з землі,

      білий світе!

      Десятлітнє терпіння —

      вмирання. Сон —

      визволення.

      Визволення —

      для сну.

      Порожнеча щастя.

      Дякую, Господи!

II

      О, тим і дорога мені —

      перегортаю сторінки книжок

      іду в крамницю,

      слухаю Бортнянського

      про тебе дума.

      Все.

      Ось річище:

      Заглиблюйся. Помалу

      випростуй плечі.

      Межи берегами —

      задосить світу.

      Але перспектива —

      уже затвердла.

      Сонце йде за ліс.

      Віддати іншому свою любов —

      то справжній егоїзм.