Кридиба з досади плакав. Пінчук сивів на очах, і на обличчі його було тупе нерозуміння від думки: як це він не вберіг себе? Проценко протирав окуляри. До Казанпупа повільно доповзав сенс усієї розмови.
– І що?! Нас, поважних людей, професорів, заслужених діячів засудили заочно на основі висновків цього зеленого від статевого дозрівання шмаркача?! Це ж ідіотизм!
– Справді? – переможно озираючись на Казанпупа, промовив своє останнє слово Проценко. «Це ж треба, – подумалося йому, – де підтвердилася моя теорія – на ешафоті!»
ЕПІЛОГ
– Професоре Рогозо, а що робити з хворим Приблудьком?
– А що тут удієш? Знищити…
Я – ТІЛЬКИ Я?
– Алло, швидка допомога? Мені хутко потрібна допомога!
– Що з вами трапилося?
– Думаю… я захворіла.
– Ви людина чи гуманоїд?
– Людина.
– Вік, ім’я, прізвище та по-батькові?
– Ткаченко Оксана Миколаївна. 23 роки.
– Що у вас болить?
– Усе.
– Які ознаки вашого захворювання?
– Ознаки? Мені вкрай погано, здається, я зараз загину.
– Яка температура?
– Не знаю. Спекотно, наче в пеклі, я б навіть сказала, припікає.
– Назвіть місцезнаходження.
– Я на заправці, на розвилці «Орта», що біля астероїдного кола, – Оксана повернулася обличчям до прозорої засувки вхідного шлюзу. Крізь нього було видно зоряний безмежний космос. Дівчина вдивлялася у скупчення планет найближчої сонячної системи. Гадала, що допомога прилетить звідти. – Я в сонячній системі… Господи, забула, що це за система! – Оксана панікувала. Терла лоба, намагалася пригадати назву, а в голові крутилося слово «Гідролокація». Чому, до чого тут гідролокація, – уявлення не мала.
– Не хвилюйтеся й не кладіть слухавку, ми встановимо ваше місцезнаходження автоматично. Поки що намагайтеся зберігати спокій. Дихайте глибше. Якщо ви тонете – раджу розслабити м’язи тіла й лягти на воду; якщо вас затягує в магнітну вирву – вхопіться за щось і міцно тримайтеся: якщо на вас напала тварина, істота, гуманоїд… – далі автомат зачитував список порад, що слід зробити в тому чи тому випадку. Вважалося, що це врятує життя або просто відверне. Але не цього разу.
Оксана стояла в телефонні будці, а всепоглинаючий вогонь підбирався до паливних баків, мов єхидна тварюка. Заправка горіла. Спека з’їдала все, що було не вогнетривке. Розплавлена лава вогняною річкою прокрадалася до телефонної будки.
Але якщо лаві було ще метрів триста до Оксани, то купол от-от мав обвалитися. Страшна перспектива згоріти змінялася перспективою миттєвої смерті у вакуумі. Паніка підгинала коліна. «Швидка прибуває максимум за 4 хвилини», – вмовляла вона себе. Але коли смерть, як п’яний гульвіса, розгромлює заправну платформу, це слабкий аргумент.
Усі в галактиці знають: тільки служби порятунку мають сучасну систему