Груші в тісті. Юрий Винничук

Який жах? Невже це я? Одного разу, коли вся група вибиралася на екскурсію до Львова, я їхати відмовився, сказавши: «Чого я з бабами поїду?» Ну, скажемо так, до Львова мені й справді не було потреби їхати, оскільки я там бував безліч разів, провідуючи бабу з дідом та вуйків. А щодо бабів, то це ще м’яко сказано. Тільки зараз я переконався, якими підступними ці баби можуть бути, як вони здатні боляче жалити і готові розтерзати тебе тільки за те, що ти не такий самий йолоп, як і вони. В середовищі сірих мишок треба і собі бути сірою мишкою та не вирізнятися. Але спробуй тут не вирізнятися, коли на двадцять шість дівчат аж двоє хлопців. І той другий – Бодьо, якого один із викладачів прозвав «дуб-дерево». На такому фоні хоч-не-хочеш, а таки кинешся в око.

      Особливо активно таврувала мене саме староста Марія Слижук, яка по закінченні інституту віддалася за викладача і залишилася в інституті, зігнорувавши таке шляхетне покликання, як вчителювання на селі.

      В думках я вже прощався з інститутом. Але щойно Домбровський покинув авдиторію, збори набрали іншого характеру. Дівчата почали обговорювати організацію «Студентського вогника» – такої собі вечоринки у студентському клубі. За хвилю я знову опинився у центрі уваги, бо саме мені доручили написати пісню. Я обвів поглядом усі ці лагідно усміхнені обличчя і не повірив своїм очам: невже це ті самі студентки, які так мене гнівно бештали? Мені не залишалося нічого іншого, як поміняти гнів на милість і погодитися написати пісню. Адже я на ту пору став уже відомим інститутським поетом.

      А проте, як я насправді ним став, читайте в наступному числі.

      Мій друг Вінграновський

      Історія ця наробила галасу і перейшла у фольклор. Її переказують в різних варіантах, плутаючи при цьому головних героїв.

      Діло було за Брежнєва. Часи були туманні, невиразні і сповнені тихого смутку. Останнє в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузір’ї КГБ.

      У1973 році я закінчував Івано-Франківський педінститут. Моє палке кохання з дочкою начальника в’язниці КГБ завершилося. За кілька днів після того, як я сказав панночці, що одруження треба відкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якій я про це повідомив, був поет Ярослав Павуляк. Він саме приїхав до мене зі Львова і мав уже значний досвід контактів з чекістами. За те тільки, що він у своєму селі Настасові на Тернопільщині поставив пам’ятника Шевченкові, ним теж зацікавився КГБ і не давав продихнути, його було звільнено з Львівського, а потім і Чернівецького університету. Славко порадив мені розслабитися і перестати думати про погане.

      – В спілкуванні з чекістами краще бути Швейком, ніж Дон Кіхотом. Коли підеш на зустріч, прихопи квіти.

      Це видалося мені поганим жартом.

      – Та ти що, з дуба впав? Які квіти?

      Але він таки змусив мене купити букета і відпровадив до будівлі, яка навівала жах на всіх мешканців міста. Я зайшов усередину і сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнір. Той передзвонив і за хвилю переді мною з’явився єхидний тип з побитим віспою обличчям.

      – Це