Ще не встигли в церкві поблагословити людей, а дівчата посипались одна за другою рядочком з цвинтаря. Вони на одну мить спинились проти дверей притвору, на ході повертались до дверей, хрестились, кланялись і бігли до брами. Роман оглядав кожну дівчину.
Швидко потім дівчата почали бігти гуртом, як овечки з череди, неначе втікали з цвинтаря. Роман вглядів між ними Соломію. Вона йшла швидко, неначе бігла, на одну мить спинилась проти дверей, перехрестилась, поклонилась і підвела очі. Очі впали на Романа. Роман стиха осміхнувся. В Соломії очі стали веселі. Вона побігла до брами, убрана в квітки, в стрічки, підперезана широким червоним шерстяним поясом з довгими кінцями.
Роман вглядів, як майнув в брамі її червоний пояс, вглядів, як вона обернулась назад на самій брамі і знов блиснула до його очима, крутнулась, побігла з пригорка і ніби сховалась в натовпі дівчат.
Роман пішов навздогінці за нею, щоб надивитись на неї хоч здалеки. Але дівчата йшли так швидко, неначе їх хтось підганяв ззаду. Роман зістався далеко позаду і тільки слідкував очима за широким червоним поясом та ніби ловив очима кінці червоних стрічок на Соломіїних плечах.
«Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистрині! Чи впіймаю тебе, прудка дівчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяєш очима та й очима не доженеш», – думав Роман, вертаючись додому.
Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздіймала з голови стрічки та квітки і сховала в скриню. Прийшов і Роман. Мати загадала дочці подавати обід.
– Ну та й Соломія лепетлива була сьогодні в церкві! – обізвалась Настя, пораючись коло печі. – Стала коло мене та цілісіньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала мені й молитись! Я насилу двічі-тричі встигла перехреститись. Та все оглядається, та крутиться, та повертається то сюди, то туди: ніяк не встоїть на одному місці.
– Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неї та стала деінде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, – навчала стара Зінька.
– Цікаво знати, про що ж то говорила тобі Соломія, – обізвався Роман, краючи хліб та складаючи скибки на одну купу серед стола.
– Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогодні їй на язик, – сказала Настя, – все розпитує та й розпитує про тебе. Не дала мені й богу помолитись гаразд.
– Що ж вона говорила про мене? – спитав Роман.
– Та все ж розпитувала, де ти гуляєш в неділю… – почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матір і замовкла. Очевидячки, їй ніяково було говорити про ту розмову