У неділю рано зілля копала. Ольга Кобилянська

і гримнув п'ястуком в груди, – Мавро! – Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав. – Не годна ти, зозуле, ще між нас вступити… Та ти там не сама. Коло тебе мати і всі жінки ваші, мої брати… Щоб не знала вона, що завтра її послідня днина між нами. Але Андронаті (говорив далі, звертаючись знов до шатра), зозуле, з тобою перед своїми товаришами і твоїм чоловіком, старшиною, прощається, щоб затямили. – І його голос знову задрижав, усувався. – До вогню докиньте смереччини, – гукнув, ніби додаючи тим словом певності голосові, – щоб, розпалившись, грав на всю гору світлом, палахкотів, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте і не жалуйте! Жару роздувайте, полум'я змагайте[6], щоб далеко Мавриній душі вже від сьогодні світило. Пийте, браття! Пийте, Андронаті-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго… і чи Андронаті буде ще між вами. Не стане Маври між вами… Не стане і Андронаті бід… Все… як що кому судилося, її доля гарно укладалася… пийте!!

      І ходить Андронаті і просить… наливає, а сам ніби забуває собі доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.

      Раду лежав на землі, підперши голову на лікоть, і, затявшись, не обзивався, мов був сам один-одніський на місці.

      Він вихилив перший раз по раз горівки, поданої йому Андронаті з срібного малого пугарика[7] що переходив з родини в родину, як річ незвичайно почитувана, і задумався тепер над Маврою. Був як не при умі. Що йому тепер з неї? Її серце брехливе. Як її брав… впевняла, що любила, а пізніше зрадила його… Та ще й поза громадою. І вже він догадується з ким… Там, в малім угорськім місті, недалеко пусти, куди вони часом заходили… і де часто її батько скрипкою гроші заробляв, а вона ворожила і співала до скрипки, а часом і гуляла… Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубі гроші сипав… а часом з другими на коні… попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та він вже про неї не стоїть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найліпше вміє ворожити – хоча така молода – хоча й дочка славного між циганами Андронаті – йому вона вже не жінка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пімста була, щоб з очей пішла. Жива чи мертва – байдуже. Інакше – до доброго між ними не прийде. А через неї він свою громаду не кине… щоб її не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хіба б… щоб її ще бив… а впрочім, вона йому байдужа…

      Байдужа? При тій думці його похмурий погляд, мов злодій, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, і проникливе впивався в нього.

      Байдужа?

      Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину між циганськими громадами зрадила.

      Вкруг нього люди пили і гомоніли. Про Мавру заєдно і про нього. То єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут і там мішалися і жінки. Він мусив з ними пити, хоча в його душі щось гірке горіло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, тріщала…

      Так і в його грудях горіло. Але при всім мусив бути.

      Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей і Андронаті, якого люди дуже шанували.

      Нараз рух.

      Андронаті