– Єсть! – подумав Дмитрій і тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покінчити з Ганною.
Але вкусив він губу не тому, що насувається щось трагічне, а тому, що згадав: така трагедія, по суті, була вже. Хіба це не Ганну він розстріляв колись, у часи громадянської війни, біля якогось провінціального монастиря?
– Знаєш що, Ганнусю, – раптом кинув Карамазов. – Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розуміти?
– Ти, Дімі, страшенно неясно говориш, – сказала Ганна. – В чому там справа?
Карамазов мовчав. Тоді товариш Вовчик повернувся на правий бік і промовив в’яло:
– «Укінчений», як кажуть галичани, «фільозоф».
– Покинь, Вовчику, свої сентенції, – мало не скрикнула Ганна і знову звернулась до чоловіка: – Чого ж ти мовчиш, Дімі?
Але Карамазов і тепер не відповідав. Він повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Він зараз згадував свої університетські роки і свою буйну розкуйовджену голову з південними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, і на їхньому фоні дійсність становиться яснішою. Він, здається, хотів тоді кінчати медичний факультет. Але як це давно було! Кілька слів, і більше нічого: febrіs catarrhalіs, здається, – простудна зимниця і febrіs gastrіca – шлункове розстройство. Потім spіrіtus amonіacі caustіcus, pro pauperos[2] і… здається, все.
«Але все-таки: чому ж я ухиляюсь від головного?» – подумав про себе Дмитрій і, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся і сказав, що його друг нагадує йому стару бабусю: вона теж вічно щось буркотить собі під ніс.
Ганна уважно подивилась на чоловіка. Тільки сьогодні, саме в цей момент, її глибоко затривожив він. Їй прийшла мисль, що повторюється зимова історія. Правда, колишніх сцен вона вже не спостерігає, тепер Дмитрій уже не б’ється головою об стінку (а зимою він це частенько робив), він уже не згадує раковину з калом, куди нібито попала революція, більше того – йому знову зрідка загоряються очі, і він виглядить бадьоро й весело. Але Ганні така зміна декорації завжди здавалася не зовсім природною… І потім, ці абстрактні розмови про націю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб її країна вийшла на широку дорогу. Але навіщо робити з цього істерику? І, нарешті, це зовсім нерозумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього відсталу людину, по-друге – це просто зрада соціальним ідеалам.
– Дімі! – промовила Ганна. – Я все-таки прошу тебе говорити ясніш. Що ти хотів мені сказати?
Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) і раптом занервувався.
– Іди