Дорожню сумку закинули до багажника. «ARMANI» Богдан залишив при собі. Не зупиняти ж машину, щоб дістати носову хустинку. Чи – не доведи, Господи, – травматичного «шмайсера». Бо ж тут, на чужині, у далекому незнайомому місті, може трапитися все що завгодно.
– Їсти не хочете? – запитав Ігор, а потім виправився: – Не хочеш? – І кивнув на невеликий артхаусно-хайтеківський шедевр у формі локомотива, над яким вивищувалася назва «Закусочна» – жовті літери на синьому тлі. Що закінчувалися червоним одноколісним паровозиком. Креативненько.
– Та ні, – усміхнувся професор вигадливості хазяїв. Хоча… Можна було б чимось легеньким шлунок налякати. Але робити це на вокзалі… Віра забороняла. У те, що у привокзальних «харчевнях» краще не їсти. Якщо хочеш жити. І фокус весь у тому, що Лисиця хотів. Бо любив життя. Та й здоров’я своє. Куди ж без нього.
– А що за святиня? – показав на церкву ліворуч від головного входу до вокзалу. Та височіла чотирма маленькими банями й однією центральною, більшою. Крім бань, ще багато півкіл, горизонтальних і вертикальних ліній різної довжини – усіляких можливих виступів. Щедро вкриті позолотою, яка, світи зараз сонце, неодмінно б усміхалася київському гостеві окозаплющувальним сяйвом. А так… Замість неї це мав робити Ігор.
– Свято-Миколаївський храм, – відповів він. – Московського патріархату. Освячений зовсім недавно. В одинадцятому році. Ще як слід і до ладу не довели. Хочеш зайти?
– Та я ще тут не наколобродив стільки, щоб гріхи замолювати. – Лисиця пожартував. Ну, подумав, що пожартував.
Марченко думав інакше. Бо подивився з докором. Чи то так Богданові лише здалося? Усе може бути. Бачив же цю людину вперше.
– А те, що накоїв раніше, замолю в Києві. – Професор подумав, що із ситуацією розправився. Але для надійності додав: – У Володимирському соборі. Коли сам Філарет служитиме.
– Домовились, – відповів Ігор і вмостився за кермо.
Лисиця став «пасажиром». Незвично, та все одно добре. Не стовбичитиме в маршрутках. Де тебе тиснуть, штовхають з усіх боків. І «танцюють танець пінгвіна» на ногах. Твоїх. А ти тільки вчора купив білі кроси. Апокаліпсис!
Ігор рушив, пропустив чорного «Ленд Крузера», який сараєм на колесах зайняв півдороги, й почав розповідати, що зараз вони їдуть вулицею Артема. Тут, біля вокзалу, вона закінчується. Усі знають, що Артем – це партійний псевдонім Федора Сергєєва – видатного радянського діяча, одного з керівників Донецько-Криворізької республіки. Також він відомий як… журналіст…
…Вулиця Артема – головна вулиця міста. До цього вона називалася «Перша лінія»…
…Наприкінці ХІХ століття лишалася єдиною вулицею Олександрівки. Таку назву мав Донецьк до 1917 року.