Остерігався, що в спину вистрілить хлопчиків плач. Боявся цього найбільше. Навіть легше було б, якби усмалили з бойового. Ну, якщо б тільки поранили… Аби лиш «козак» не заплакав. Аби лишився заспокоєним. Повторював про себе цю мантру всю дорогу. Заклинав усіма відомими способами. І таки спрацювало. Слава Господу! Шматочок казочки таким і лишився. Не розлетівся на мільйони вимушених пазлів. Які назад ніколи не складаються. Вимушеність узагалі до добра приводить рідко.
Нарешті подолав тих десятків із десять метрів – і випробування тишею закінчилося. Скинув із плечей кілька тонн, коли зупинився біля Ігоря, а позаду не лунали крики-плачі. Зупинився і – видихнув.
– Привіт! – дав «на щастя лапу» професор.
– Давно не бачилися, – відповів Марченко своєю «лапою».
Лисиця відчув силу. І зрадів. Тут, «на чужині», йому це ой як потрібно. Бо ж ніби – не сам. І поряд – надійне плече. Так здається. Але хай би так було й насправді.
– Незчувся, як ти й приїхав.
Професор явно радий зустрічі.
– Та без заторів, – прокоментував Ігор. – Аж дивно. Рідко так буває.
– Чудово.
– Поїхали! – кивнув на стального «мустанга» донкор.
– Куди? – поставив логічне запитання «Питайко».
– Для початку в місце одне затишне.
– А потім?
– А потім – розберемося.
– Сподіваюся, це не стрип-бар?
– Ні. Ще рано. Дівчата відсипаються. Накрутилися за ніч.
– Це точно. Накрутилися. А ти, я бачу, в темі.
– Так, робота ж така.
– Класна робота. І виправдати нею можна все.
– Не все. Є моменти.
– Уже пробував?
– Було.
– Веселий ти хлопець, пане Марченку.
Лисиця легенько штовхнув Ігоря в плече.
– У нас таких багато. Регіон веселий. От і люди веселі.
– Та я вже бачив. Хтось із Кречетом так повеселився… Гаразд. Поїхали.
Сіли. Донкор завів, і «лачетті» рушила, швидко віддаляючись від голубів, перехожих, замовклого хлопчика й Петровського райуправління.
Ігор вів упевнено. Але Богдан все одно відразу ж пристебнувся. Будь береженим – і Господь збереже тебе двічі.
Про обіцяне «трохи» Лисиця нагадувати не поспішав. Стратегію ставив на перше місце. Якщо не забував. І тоді це допомагало.
– У Кречета тесть – колій, – почав «інформувати» Ігор. – Ну, свиней коле. Досить давно вже.
– Ого! – вирвалось у Богдана. – Таки жінка, – покивав