Лисиця замкнувся й засів за стіл. Попрацює ще. А втомиться – у душ та й люлі-люлі.
Узяв іще раз довідку. Пробігся знову. Нічого нового не випливло. Гм… Закінчив універ. Так багато хто робить. Витрачають п’ять років, щоб одержати диплом про «вишку», а потім ховають його «під сукно» й ніколи не витягують. А навіщо? Є улюблена справа. Що приносить непогані гроші. Живи і пий кайф. Ось таке щастя. Про це мріє кожен. Але одержують не всі. Далеко не всі. А цей Кречет зміг. Досяг. Знайшов себе. Витоптав собі місце під сонцем. Де тобі потрібне зовсім інше, а не універівські корочки. Роками відшліфована майстерність. Талант. Ну, а навчання часто для таких людей – це задоволення бажання батьків, які мріяли побачити кохане чадо великим начальницьким цабе. А без диплома, ясно, це – неможливо. Тому й роблять усе, щоб «запхати» любого телепня до вишу. Навіть усупереч його волі. Гм… До речі… Багато цікавого дізнався пан Кречет, вивчаючи «холодильні машини і пристосування»? Нудьга така, мабуть… Хоча… Це може бути лише «твоя дзвіниця». Він же творча натура… Та ні. Точно тікав із пар. У кіно. В кафе. З одногрупницями. Цілувалися. Романи заводили. Ех, шикарний час… Ні… Навіть за саме це варто терпіти лекції з «кривошипно-шатунного задовбізму». І навіть цілих п’ять років.
Усе це було в житті пана Кречета. І був тоді він щасливий. А зараз його немає. І життя його закінчилося. І більше такої людини ніколи не буде. Несправедливо? Так. Але це знову ж таки «твоя дзвіниця». Ніхто не знає, що записано в «книгу життя». Ну, і «книгу смерті» – теж. Кому скільки. І – які дати з обох боків тире між ними. На шикарному пам’ятнику. Чи простому металевому хресті…
Узяв фотографію. На ній Кречет, судячи з усього, сфотканий на паспорт. У двадцять п’ять років. «Офіціоз». У костюмі. Після університетського випускного, мабуть, іще раз надягнув. Той самий. Уліз.
Із фотки дивиться звичайна людина. Не гірша й не краща за решту. Яка, як і всі, хоче відрізати свій шматочок щасливого пирога. Але… Тільки почав. Відрізав і відкусив разів зо два.
Світлі очі. «Цивільна зачіска». Костюм. І не скажеш, що рокер.
Узяв нову фотку.
А тут уже – у всій красі. Триденна борода. Довге волосся зібране в «дульку». Шкіряний картуз. Шкіряний жилет на голе тіло. Шкіряні штани. Передпліччя й плечі, що виглядають з-під жилета, вкриті татуюваннями. На зап’ястках – браслети зі стальними шипами. У вирізі жилета – великий металевий хрест на масивному ланцюзі. Із компанією стоять перед баром-пабом «Ричард». Дружбани – такі ж «монстри». Схожий прикид. Теж у татухах. Усміхаються. Щасливі. «Монстри року». Інакше й не назвеш.
Наступне фото – в самому пабі. «Ті ж і Хлестаков». П’ють задоволено пиво з великих високих кухлів. Літрів по півтора. Жлуктять, ніби «воду живлющу». Усі радісні. Щасливі. Гм… Фотки для цього й потрібні. Щоб зупинити незупинне. Вихопити із життєвого бігу щасливу мить. І зберегти її навічно. Чи хоча б – на скільки можливо…
До речі. У таких тусах і наркотики ходять стопудово.