– Що? – сказав Руді, запалюючи сигару. – Ти справді вважаєш, що подорожі в часі неможливі?
– Так, – сказав я. – Саме так я і вважаю.
– У такому разі, – сказав він, – ти дуже помиляєшся. Подорожі в часі вже перейшли з галузі фантастики в галузь практики.
Зрозуміло само собою, що розмова наша велась німецькою, у якій я тоді, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, був ще не вельми вправним (нині я в ній також вправний не надто). Тому я запитав Руді, чи правильно я його зрозумів, що вже сьогодні можна за допомогою якихось технічних засобів перенестися з одного часу в інший.
– Саме так, – підтвердив Руді. – Саме про це я тобі й товкмачу. Уже сьогодні ти можеш піти в райзебюро[1], придбати за певну суму квиток і на машині часу вирушити в майбутнє чи минуле, куди тобі більше подобається. Між іншим, така машина існує наразі тільки у нас у Німеччині, у компанії «Люфтганза». Треба зауважити, технічне вирішення дуже просте. Це звичайний космоплан на кшталт американського шатла, оснащений, однак, не лише простими ракетними, але й фотонними двигунами. Космоплан досягає спочатку першої, потім другої космічної швидкості, після чого вмикаються фотонні двигуни. З їх допомогою машина розвиває швидкість, близьку до швидкості світла, і тоді час для тебе зупиняється, а на Землі триває, і ти потрапляєш у майбутнє. Або апарат набирає надсвітлової швидкості, і тоді ти випереджаєш час і потрапляєш у минуле.
Я вже надудлився пива й трохи сп’янів, але ще не одурів. І я сказав Руді:
– Знаєш що, ти облиш мені цю дурню городити. Ти добре знаєш – це ще Ейнштейн довів, – що не лише над-, але й просто світлової швидкості досягти взагалі неможливо.
На що Руді нарешті роздратувався, виплюнув сигару, грюкнув по столу порожньою гальбою, чого я від нього, такого врівноваженого, не очікував.
– Те, що сказав твій Ейнштейн, – заявив Руді, – давно застаріло. Евклід казав, що через точку, котра лежить поза прямою, можна провести лише одну паралель, і мав рацію, а Лобачевський сказав, що можна провести дві та більше, і обидва вони мали рацію. Ейнштейн сказав, що неможливо, і сказав правду, а я кажу, що можливо, і я також кажу правду.
– Послухай, послухай, – сказав я йому, – не варто так зазнаватися. Я тебе, звісно, поважаю (я, коли вип’ю, усіх поважаю), але ти таки ще не Ейнштейн.
– Авжеж, – погодився Руді. – Я справді не Ейнштейн. Я – Міттельбрехенмахер, але я тобі мушу сказати, що і Лобачевський був не Евклід.
Бачачи, що він сильно розхвилювався, я йому тут-таки сказав, що мене врешті-решт мало обходить, хто з них (Ейнштейн, Лобачевський, Евклід чи Руді) розумніший, я сучасною технікою готовий користуватися практично, а на основі яких законів вона зроблена, мені навіть не цікаво. І справді. Ось ці свої записки я пишу на комп’ютері. Я натискаю кнопки – на екрані виникають слова. Кілька найпростіших маніпуляцій, і ті ж слова роздруковуються