Москва 2042. Володимир Войнович

ста сторінок, і з усієї оповіді вирізнявся. На початку розділу навіть було зазначено, що він не для прихильників легкої лектури, а лише для допитливого читача. Слово «допитливий» Симич добув, певна річ, зі словника Даля, котрий він регулярно читав і у своїй роботі постійно використовував. Тож я виявився досить допитливим і увесь цей розділ терпляче прочитав. Хоча він був більше схожий не на розділ із роману, а на наукове дослідження. Називався він «Ватажок і стадо». Там знову згадувався цей горезвісний сперматозоїд, який один із двохсот мільйонів кудись там продирається. І було сказано, що природа поділяє усі живі істоти, від сперматозоїдів до вищих тварин, на ватажків та членів стада. Багато уваги приділялось поведінці баранів, вовків, гусей, тюленів, і всі відзначені автором закони проектувалися, зрозуміло, на людське суспільство. Де також існує природний розподіл на ватажків і стадо.

      У нас із Симичем тоді й виникла перша серйозна суперечка з цього приводу. Він саме повернувся з котельні і, стоячи посеред кімнати, їв перлову кашу з миски. Мене він не пригощав, але я, щоправда, цього й сам не їв би. Я сказав йому, що розділ мені дуже припав до душі, але все ж тваринний світ та людське суспільство мають суттєві розбіжності. І хоча у людини також є стадне почуття, але у неї все ж таки більш розвинені індивідуальні якості, потяг до свободи, і взагалі, підсумував я, люди не повинні сліпо підкорятись природі, людське суспільство має ґрунтуватись на засадах плюралізму. Це слівце, «плюралізм», тоді увійшло в моду в наших колах, і всі його вживали до ладу й не до ладу. І я його теж бовкнув вельми необачно. Я ще й не здогадувався, що це найненависніше для нього слово. Моя промова його так обурила, що він увесь затрясся і мало не вдавився кашею.

      – Плюралісти! – заверещав він. – Та вони навіть гірші за заглотників. Ти сам не розумієш, що ти верзеш. Візьми хоча б зграю гусей. Ось вони кудись летять. У них завжди є ватажок. А якщо не буде ватажка, а будуть лише плюралісти, вони розлетяться на різні боки і всі загинуть.

      – А це якраз приклад дуже невдалий, – заперечив я. – У гусей влаштовано усе не зовсім так. У них спочатку один веде зграю, потім інший, у них також є гусяча демократія.

      – Гівнократія! – гаркнув Симич. – У демократії нічого доброго немає. Якщо станеться пожежа, тоді всі демократи та всі плюралісти шукають одного, який їх виведе. Ці хвалені демократії давно зогнивають, гинуть, потопають у розкоші та порнографії. А нашому народу це не личить. Наш народ завжди висуває зі своїх лав того одного, який знає, куди йти.

      Тоді вперше в мене виникла підозра, що під цим одним він має на увазі себе.

      Нині подейкують, що це він, потрапивши на Захід, так сильно змінився. А я кажу, що він завжди був таким. Якось, я пам’ятаю (того разу, до речі, він також їв перлову кашу), ми говорили про Афганістан, і я мовив, що ця війна жахлива. А він відповів: жахлива, але необхідна. Бо коли ми заглотників проженемо, нам потрібен