Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа. Борис Ложкін. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Борис Ложкін
Издательство: ""Издательство Фолио""
Серия:
Жанр произведения: Публицистика: прочее
Год издания: 2016
isbn: 978-966-03-7480-5
Скачать книгу
30 %. І хоча за рахунок переможців у одномандатних округах фракція ПР збільшилася зі 175 до 186 депутатів з 450, для «Сім’ї» це був тривожний дзвінок. Але замість пошуку нових союзників молодь з оточення президента зробила ставку на закручування гайок.

      Концентрація грошей і силових повноважень у руках «Сім’ї» викликала не просто невдоволення, а страх практично в усієї української еліти. «Сімейні» почали рішуче підминати під себе цілі сфери економіки – від вугільного бізнесу до імпорту енергоносіїв та нелегальних банківських операцій[5]. Олігархи розуміли, що швидкість і жадібність, з якими діє «Сім’я», неминуче приведуть її до сфер, зайнятих іншими великими гравцями. Розраховувати на перемогу у прямому протистоянні з силовим апаратом Януковича олігархи не могли.

      Причини невдоволення середнього класу були більш ідеалістичного і більш загального характеру: люди мріяли про збереження демократичних свобод та запровадження європейських правил гри. «Авторитаризм не пройде» – таким був їхній девіз. В активній частині суспільства накопичувалося невдоволення самою моделлю влади, основаною на безконтрольності та вседозволеності.

      Бюрократичний апарат також не любив «сімейних», надто грубо й брутально ті діяли. Для молоді з оточення старшого сина Януковича не існувало ні авторитетів, ні обмежень. Це лякало всіх, навіть старших представників донецького клану – одну з основних політичних опор Януковича.

      Напередодні осені 2013-го влада отримала кілька чітких сигналів, що в країні закипає невдоволення. У червні–серпні 2013 року у селищі Врадіївка та за його межами відбулися багатолюдні акції громадянської непокори у відповідь на зґвалтування й побиття місцевої мешканки міліціонерами. Люди вимагали відставки міністра внутрішніх справ. Янукович вважав за краще проігнорувати цю вимогу влітку, проігнорував її й узимку – незважаючи на свавілля «Беркуту» в Києві.

      Після парламентського демаршу 16 січня протест перестав бути мирним. Однак усі нові спроби придушити Майдан виявились марними. Режим Януковича протримався ще трохи більше місяця й упав 22 лютого – після трьох днів кривавого протистояння, що обернулося загибеллю «Небесної сотні» (102 протестувальники, не враховуючи дев’ятьох громадян, убитих попередніми тижнями) та десятків міліціонерів.

      Янукович утік з України, а лідером соціологічних опитувань став Порошенко, який під час Майдану перебував ніби в тіні опозиційної «трійки» – Арсенія Яценюка, Віталія Кличка й Олега Тягнибока.

      Прийшла весна. Атмосфера в Києві була незабутньою. Скорбота за загиблими змішувалася з якимось дивним піднесенням. На Майдані пахло гаром і оплакували загиблих. А з іншого боку – відчуття нової країни, безмежних можливостей для бізнесу. Я винайняв офіс, почав підшукувати цікаві об’єкти для інвестицій. Розглядав якісь проекти, вів перемовини. Ані я, ані мої співрозмовники й подумати не могли, що напруга


<p>5</p>

Чудовий нарис корупції за часів Януковича дає Ендрю Вілсон (Andrew Wilson, Ukraine Crisis, Yale University Press, 2014, pp. 53–60). Основним джерелом збагачення «Сім’ї» залишався державний бюджет. У грудні 2013 року старший науковий співробітник Peterson Institute for International Economics Андерс Ослунд оцінював масштаб разкрадання бюджетних коштів у суму від $8 до $10 млрд в рік. Див.: Anders Aslund, Payback Time for the «Yanukovych Family», 11.12.2013, http://blogs.piie.com/realtime/?p=4162.