Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, відірвався від iPad:
– Куди це він?
– По телефону поговорити.
– А… Дивись, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца,[44] де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури по сім-десять чоловік, туди треба на човні добиратися…
Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримував себе. Лео майже напевно розсердиться на Ґрема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-небудь побачаться.
Ґрем повернувся швидко.
– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.
– Куди? – не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволену міну українець.
– Маю справи.
– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.
– То довга історія, вам буде нецікаво. – Ґрем підморгнув товаришам.
Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.
Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.
– От і поговорили, – насупився Левко. – Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратись не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.
Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.
V
16 березня 2012 року, 19:50 (UTC+1)
«Wirstro…ms Irish Pub»
Гамла-стан, Стокгольм
– Ґуннар Іверс.
Представившися, старий всівся на стілець напроти хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wirströms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необхідно, інакше старий не зміг би почати розмову).
Левко і Семен здивовано перезирнулися.
– Лео, – першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.
– Симеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?
– Уже так. – Швед усміхнувся, стараючися придушувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, складалося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нарубаним гіллям. – Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.
Левко