Політ крізь бурю. Микола Бажан

>

      десяток тихих людських існувань

      туди,

      за пруг,

      за фронт,

      за бій,

      за грань,

      де кожен —

      сам, самітний, поєдинчий, —

      стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.

      Це буде грань життя мого.

      Не знаю, —

      кінець чи грань?

      Мої сімнадцять літ

      я в пам'яті квапливо проглядаю,

      печальний список бідочок і бід.

      Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.

      Кому? Тобі, Іване Хомичу?

      От знов на мене він поглянув строго,

      немов почув, як гірко я мовчу.

      За мною слідом ти крізь отвір ступиш,

      за мною звалишся у прірву, в круговерть,

      заціпиш зуби,

      сталь кільця поцупиш

      і трапиш в сніг

      чи вгрузнеш в смерть.

      Ти зробиш все, як я,

      а може, навіть краще,

      хоч я – молодша

      й легше долечу,

      та ти пройшов

      такі безжальні хащі,

      де вмерла б я, Іване Хомичу!

      Про мене знаєш більше, аніж кажеш.

      Неприязнь тліє нишком, наче трут.

      Вдивляєшся,

      чекаєш,

      міриш,

      важиш, —

      не вірить людям —

      твій щоденний труд.

      Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,

      але убік очей не відведу,

      бо ні жаху, ні сумніву не маю

      перед лицем того, на що іду.

      Мене від спільного походу не відділить

      ні зір колючий,

      ні колючий дріт,

      і я зумію тілом власним втілить

      той досвід мій,

      який би міг знесилить,

      але став силою прожитих трудно літ, —

      їх темний подих розпачу опік,

      жалка образа відшмагала їх,

      у горлі згорбивсь,

      зщуливсь і знеміг

      моїх питань невикричаний крик.

      Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

      і в кожен з них я входила, як в біль,

      немов крізь терня, дерлася крізь гнів.

      Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

      і я не впала,

      й винесла звідтіль

      недоторканну кладь надій і почуттів,

      як здобуток моїх німих зусиль.

      Я – не сама,

      була я не сама

      в своїй хитливій утлій самоті.

      Я бачила,

      що не сховає тьма

      великої просвітлості путі.

      Я бачила,

      я прагнула до них,

      прокладачів незміряних доріг,