5
В Ейюб яничарський загін Сафар-бея, як знову став називатися Ненко, прибув опівдні і зупинився на господарчому дворі. Залишивши біля возів з військовим спорядженням, казною гетьмана та самим гетьманом невелику варту, голодні яничари кинулись до кухні, щоб чим-небудь поживитись.
Сафар-бей і Арсен, струсивши з себе дорожну пилюку і вмившись прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого візира.
Арсен не певен був, чи варто йому з'являтися перед очі Кара-Мустафи, але Сафар-бей наполіг.
– Треба узаконити твоє перебування в моєму загоні. І найкраще буде, коли це зробить сам Кара-Мустафа.
– А якщо він не здогадається зробити це?
– Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомі у великого візира, піднесе тебе в очах яничарів і візирського почту так високо, що нікому й на думку не спаде коли-небудь запитати, хто ти й звідки.
– А якщо він упізнає мене і пригадає, що то я під Чигирином читав йому Сірків лист?
– То було так давно, – заперечив Сафар-бей. – Невже ти гадаєш, що він пам'ятає якогось там козака-уруса? Перед ним кожного дня проходять десятки, якщо не сотні, нових облич… Він швидше пригадає нашу з ним зустріч у Кам'янці. А це буде тільки на краще.
– Може, й так, – погодився Арсен, тяжко зітхнувши. – Не думай, що я боюся… Просто не хотілося б зараз потрапити в халепу, бо серце моє чує, що Златка наша десь тут… Зовсім близько… І тепер, коли ми добралися сюди, щоб визволити її, було б украй необачно припуститися помилки.
– Я згоден з тобою. Будемо сподіватися на краще. Про одне хочу застерегти тебе…
– Про що?
– Забудь, що мене звати Ненком! Навіть наодинці зі мною називай Сафар-беєм. Бо ця помилка може бути для нас фатальною. Арсен усміхнувся невесело.
– Зрозумів, Сафар-бею. І не забуватиму.
– От і добре. А тепер – ходімо!
Вони відчинили важкі фарбовані двері і зайшли у просторий передпокій палацу, їм назустріч поспішив огрядний високий капуджі-ага охоронного яничарського загону. Уважно вислухавши Сафар-бея і наказавши зачекати, зник за дверима. А через якийсь час з'явився і повів за собою.
Кара-Мустафа сидів у великій розкішно обставленій кімнаті біля столика на вигнутих золочених ніжках і щось писав. Закінчивши, присипав написане піском і тільки тоді підвів голову.
– Підійдіть ближче! – Голос його прозвучав холодно, різко. – А ти, капуджі-ага, вийди!
Той безшумно зник за дверима, а Сафар-бей з Арсеном ступили кілька кроків наперед і низько вклонилися.
– Ви прибули з Каменіче? – спитав Кара-Мустафа.
– Ні, великий візире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з Немирова, – відповів Сафар-бей.
– Гетьмана Іхмельніскі привезли?
– Так, великий візире.
– А… – Кара-Мустафа зробив паузу, ніби роздумував – висловлювати свою думку чи ні.
Здогадливий