Точніше замислювався до того, як поговорив із Лаурою Дюпре. Зиркнувши на міцно стиснуті долоні, Ріно Ґроббелаар відчув, як нечестиве бажання вилаятись, викричатися стало корком у горлі. Потилиця та шия засвербіли, кров застугоніла у скронях – так йому хотілося підскочити, зацідити ногою по лаві, роздовбати її, закинути ген у кущі за дорогою, а потім задерти голову та, не добираючи слів, виплюнути в небо все, що нуртувало всередині, – так, як робив це колись.
Ріно стримався. Заплющив очі та згадав одну з настанов диякона Стівена Кулутве: «Нехай із ваших вуст не виходить жодне гниле слово, а лише добре, яке в разі потреби може зміцнити[37]».
І повторив уголос:
– Нехай із ваших вуст не сходить жодне гниле слово, а лише добре, яке… яке в разі потреби зміцнить… чи може зміцнити.
Але чому ці слова, такі гарні та правильні, насправді не зміцнюють і не допомагають? Чому йому досі хочеться волати так, щоб аж іскри летіли і повітря плавилось від лайки? Ріно почувався курцем, який покинув палити, п’ять років не торкався цигарок і раптом, після того, як віддубасив застуканого в ліжку дружини коханця, вловив ніздрями аромат запашної цигарки.
Сонце сідало, захмарене небо на мить стало сіро-блискучим, як ртуть.
«Потрібно було залишитися і добити їх тоді, – подумав він. – Знищити, поки вони були слабкими та наляканими. А тепер…»
Тепер уже нічого не зміниш.
Преподобний Ріно Ґроббелаар підвівся. З півночі долинув відгомін грому. Пітьма повільно сунула зі сходу.
Ріно був людиною твердих рішень і дії. Прийнявши рішення, він більше не гаяв часу на непотрібні сумніви, спрямовуючи всю енергію на досягнення мети. Так було завжди: під час громадянської війни в Анголі, в пустелі Атакама 2009-го, ба навіть чотири роки тому, коли ґевал надумав вступати до коледжу Святого Августина (із грецькою трохи не склалося, зате решту предметів, серед яких – політологія, етика, філософія, теологія та гомілетика, здоровань