Юрій Покос та Абрамов пішли шукати по крамницях із того списку мисливські ножі та похідні фляги, зашиті в повсть. Ті фляги мали б бути з ременями, щоб можна було без зайвого клопоту носити їх через плече.
– Хоча можна брати й такі, що пристібаються до ременя чи до сідла, – пояснив Покровський, даючи Юркові кілька банкнот.
– Ого, це марки? – запитав Абрамов, роздивляючись один із папірців. – Хто б міг подумати…
– Все, – строго мовив Покровський, зиркнувши на Переца, – можеш кидати цю ескападу. Кінчайте грати в дурника, пане Абрамов. Ви вже на своєму недовгому віку бачили і марки, і фунти, і багато іншої валюти.
Дійсно, Абрамов якось забув, що сам розповідав, як з юних років розводив на гроші наївних іноземців у своїй рідній Одесі.
– Добре, – доволі просто мовив Абрамов й виструнчився. Куди й поділись це трохи сутуле тіло, примружений погляд, іронічна посмішка на обличчі. – Скільки фляг брати?
Раптово простір розірвали перші акорди гучної музики. Недалеко від виходу з вокзалу грав військовий оркестр. Біля нього товпились роззяви, скакали дітлахи, зачудовано дивились на диригента жінки. Усі музиканти мали вуса й були вбрані у зелені мундири з еполетами, а їхні голови захищали шпилясті чорні каски з блискучим, як і шпилі, орнаментом. При боці в диригента тремтіла шабля.
– Тут написано – п’ятдесят, – зазирнув у цидулку штабс-капітан. – Значить, стільки й брати.
– Брамс, – сказав Кулятинський, коли оркестр замовк.
Після Брамса заграли вагнерівську музику.
– Патріоти, – знову вставив Куля, натякаючи на те, що німці виконували музичні твори лише своїх співвітчизників.
Кулятинському та Семенову було дано завдання придбати по півсотні комплектів тропічних костюмів кольору хакі та пальт, що не промокають під дощем.
Всю цю екіпіровку ще дошивали та складали у дерев’яні ящики на берлінській фірмі «Диппельскірх». Заза мав сходити по додаткові гроші, зібрані як пожертви, до одного з православних берлінських храмів, а штабс-капітан мав власні плани щодо використання вільного часу в Берліні.
– Він тут з якоюсь дамою серця стрічається, от їй-бо, – вже без особливого артистичного запалу припустив Перец, коли вони з Юрком неслись по широкій вулиці Унтер-дер-Лінден, шукаючи потрібний номер будинку, аби там купити все необхідне.
– Дурня! – Юрій не надто прислухався до товариша. – Здається, ми не в той бік ідемо.
Покос спинявся, озирався і крокував в інший бік, оглядаючи з непідробною цікавістю кожну будівлю.
– А я кажу, – не вгавав Абрамов, – бачив, як він писав уночі листа. – Почекав реакції. Її не було, тому повів далі: – А зранку віддав його на платформі посильному.
– Мало що то за лист… Ти не володієш німецькою? – раптом запитав Абрамова. – Ми заблукали.
Перец замовк для того, аби видивитись в перехожих одного чоловіка. Підійшов та чемно