За письменником Будяком прийшли першого лютого тридцять п’ятого року. Подзвонили у двері, сусіди сиділи тихенько у своїх кімнатах і робили вигляд, що їх немає вдома. Квартирою розносились довгі протяжні сигнали дзвінка, що означало – гості саме до Юрія Яковича. Він не відчиняв, тому хисткі двері було вибито, Юрію Яковичу скручено за спиною руки, ніби він вбивця чи нападник, і поволочено його вузькими сходами в сумеркову холодну підворітню, а вже звідтіля – до ще темнішої, ніж ця зимова підворітня, в’язничної камери.
У столичній в’язниці Юрій провів трохи більше як півроку, допоки тривало слідство. Усе чекав, що його, як і тих, по чиїй справі проходив, ось-ось розстріляють. Але чи то фатум втрутився, чи ще які сили, засудили лиш на п’ять років. У обвинувальному висновку, який ретельно підготував уповноважений НКВС Проскурянов, зазначалось: «Юрію Яковичу Покосу, 1879 року народження, уродженцю Полтавської губернії, інкримінується приналежність до контрреволюційної організації, очолюваної Сергієм Пилипенком, а також активна контрреволюційна діяльність і терористичні настрої». Окрім цього, Покоса підозрювали у тісних зв’язках із розстріляним Григорієм Косинкою.
– Оце-то тісні зв’язки! – бурмотів Юрій, випадаючи з короткого сну.
Розклепив важкі повіки, обдивився темне приміщення, в якому битком люду, почув кроки, що лунали десь за зачиненими дверима, і ще до того, як цей хтось, кому належали кроки, відчинив двері барака, встиг закінчити розпочату думку:
– Один раз його бачив у Харкові й один раз у Кам’янці.
– Вста-а-а-ати! – заволали в унісон два ще не протверезілі вохрівці. І один із них звернувся напряму до Покоса: – Встати, контра націоналістична!
5
Новий тисяча дев’ятсот двадцятий рік Юрій Покос зустрів у Кам’янці-Подільському. І що його усе повертало до того міста? Був там за п’ять років до того, у військовому шпиталі. А у двадцятому направили з Центральної Ради для узгодження низки питань, пов’язаних із фінансуванням армії.
Невеличке містечко Кам’янець на Поділлі було потужним центром формування військ Української Народної республіки. Вулицями снували колони вояків, які ще не нюхали пороху, молодих і полохливих. Вони йшли вмирати за те лише, що хотіли свободи й незалежності, хотіли вільної України, а не московської вотчини.
Саме на подільській землі у коридорі секретаріату стикнувся Покос із молодим Косинкою, який виділявся з-поміж людей, котрі очікували евакуації, тим, що був призовного віку й зовні скидався на вояка, хоча вдягнений у цивільне й міг вповні бути простим селянином. До Косинки тоді присікався офіцер. Цей прапорщик усе допитував, чи, бува, не засланий від більшовиків козачок цей парубок. Користуючись своїм статусом, Юрій Покос відвів Григорія від офіцера. У спокійній