Юрій працював у другій половині дня, а зранку бродив містом у пошуках більш достойної роботи. Милувався містом, яке активно розвивалось, розбудовувалось, ширилось та міцнішало. У поступі прийдешнього століття будувались у Катеринославі нові цегляні будинки на кілька поверхів, мостились каменем дороги, більшало транспорту – на заміну допотопним возам чи фаетонам приходили торохкітливі трамваї. Середмістя заговорило на новий лад – урбанізаційний. Окрім розбудови інфраструктури у Катеринославі швидкими темпами зводились промислові підприємства. Паралельно з розквітом будівництва збільшувалась у місті чисельність пролетаріату.
– Давай утечемо звідси, – запропонував Юрію син шинкаря. – Я так чи так тікатиму. І тобі раджу, аби батько не подумав, що крадіжка – твоїх рук справа.
– Яка крадіжка? – Юрій не міг зрозуміти, про що мова.
Син шинкаря затіяв злодійство. І не лише затіяв, а і вчинив його. Юркові довелось підкоритись обставинам, а відтак втратити житло і харчування.
Вони втекли. Бідний батько. І не тому бідний, що син не схотів ставати шинкарем, перебирати на себе родинне ремесло, а тому, що син, тікаючи, вкрав у батька заощадження. А щоб ніхто не довідався, що гроші вкрадені, молодий аферист підпалив кімнату, у якій, власне, і зберігався сейф. Брандмейстери ледь встигли врятувати шинок від повного згоряння. Юний злочинець пропонував Покосу стати на шлях розбою, описував, мов казочку розповідав, які перспективи відкриються за такого вибору. Але вчорашній селянин змалечку привчений був не брати чужого. Відмовився.
Шинкар переконував себе, що його сина на таке неподобство підбив хлопчина, якому він так шляхетно надав притулок, але десь глибоко в душі розумів, чиїх рук це справа, тому й не став здіймати на ноги поліцію. Юрій доволі швидко знайшов нову роботу, подружився з дуже привітним юнаком, який у робочому кварталі почувався як риба у воді. Звали товариша Петро Гаркуша, і це саме той друг, який першим прочитав Юркові вірші й наштовхнув молодого письменника на ідею щодо колючого псевдоніму.
Юрко з товаришем тепер мешкав у західному промисловому районі Катеринослава. Та частина міста обростала робітничими поселеннями, як ліс грибами після рясного літнього дощу. Ніде правди діти, життя в тих поселеннях кардинально відрізнялось від життя у респектабельних частинах міста. Замість особняків, які превалювали у середмісті, – на окраїнах невеличкі присадкуваті хатки з покошеними стінами й трухлявими дахами. Вражала повна відсутність елементарних санітарних умов для проживання. У пролетарських кварталах і кроку не ступиш, аби не наразитись на п’яні бійки, різанину, матючиння, мордобій. Били брат брата, чоловік дружину, жінка сина. Колотили руками, качалками, пляшками. Сміття, яке десятиліттями накопичувалось у вузьких провулках між схожими на загони для худоби будівлями, ніхто ніби й не помічав. Складали усе нового, втрамбовували його, місили з багнюкою, яка не просихала навіть у найспекотніші літні дні. Вулицями ходили задрипані кури, обліплені будяками