Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сіл, і Лаврінові дуже хотілось знати, з якого села та дівчина. Дівчина пішла середнім шляхом. Лаврін повернув за нею. Він погнав воли й не міг одірвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорілої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін догнав її й порівнявся з нею.
Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.
– Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? – спитав Лаврін.
– До якого села тобі треба? – спитала дівчина, і її голос рознісся, неначе в житі затуркотала горлиця.
– До того села, звідкіля ти сама, – сказав Лаврін.
– Не питай, бо швидко старий будеш, – сказала дівчина й осміхнулась.
Вона задивилася на Лавріна.
Лаврін сидів на возі, спустивши ноги на війя, і махав батогом на воли.
«Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі!» – подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна.
Дівчина пішла уперед. Лаврін погнав воли за нею. Йому хотілось, щоб вона йшла як можна тихіше, як можна довше, щоб надивитись на неї.
– Чого це ти так хапаєшся? – спитав Лаврін.
– Щоб мати не лаяли, – одказала дівчина.
– А де ж ти була?
– Панські буряки полола за Россю, а це йду додому, – сказала дівчина і вже сміливіше глянула на Лавріна. Вона пішла тихіше, розмовляючи з парубком.
– Та скажи-бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Дешок?
– З Бієвець, – сказала дівчина, – а тобі навіщо?
– А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?
– Мелашка. Оце, який ти цікавий!
– А як твого батька прозивають?
– Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? – спитала дівчина й засміялась. – А ти сам бієвський?
– Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
– А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
– Та це мене батько послав… – сказав Лаврін та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорізувала високе жито до самого лісу. На горі було видко лісок. Дорога ховалась у лісок і знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лісом. Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, і про мішки й тільки дивився на Мелашку.
У долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерев ще горіли на червоному вечірньому сонці.
Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась