– Іду, – мовив Харрі.
Він вийшов на кухню. Глянув на дверцята під мийкою. Завагався. Потому схопив світлини Ракель та Олега й засунув у внутрішню кишеню.
– Гонконг? – пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Він повернув своє грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом і смутними обвислими вусами, до Харрі, що сидів на пасажирському сидінні. – Якого дідька тебе туди понесло?
– Та ти ж мене знаєш, – сказав Харрі, коли Ейстейн зупинився на червоне світло біля готелю «Редіссон-САС».
– Дідька лисого я тебе знаю, – відповів Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. – Чого б це я мав тебе знати?
– Але ж ми зростали разом, чи ти забув?
– То й що? Ти вже тоді був потайний, Харрі.
Задні дверцята розчинилися, й на заднє сидіння гепнувся чоловік у пальті.
– Аероекспрес. Б’юпортен. Хутко.
– Зайнято, – сказав Ейстейн не обертаючись.
– Маячня. Вогник на дашку горить.
– Гонконг – це супер. А чому ти, власне, повернувся?
– Даруйте, – нетерпеливився чоловік на задньому сидінні.
Ейстейн встромив цигарку до рота й запалив.
– Телефонував Валянок. Запрошує на вечірку сьогодні увечері. Лише друзі.
– Валянок не має друзів, – заперечив Харрі.
– Отож я так і спитав: «Хто твої друзі?» – «Ти, – відповів він і додав: – А в тебе?» – «Ти», – одказав я. Отже, нас двоє. Ми просто забули про тебе, Харрі. Таке трапляється, коли ти від’їжджаєш у… – Він склав губи трубочкою й смішно вимовив: – Гонконг!
– Агов, там… – почулося із заднього сидіння. – Якщо ви добалакали, може, ми рушимо?
Загорілося зелене, й Ейстейн додав газу.
– То ти прийдеш? Додому до Валянка?
– Там так тхне, Ейстейне.
– Але у нього холодильник набитий напхом.
– Даруй, не в гуморі я для вечірок.
– Не в гуморі для вечірок? – здивувався Ейстейн і стукнув долонею об кермо. – Що ти знаєш про те, у якому гуморі треба бути на вечірці, Харрі? Ти ж завжди уникав усіх вечірок. Пригадуєш? Ми купили два пива, зібралися їхати до когось додому у Нурдстранн, там ще дівок до біса було. Аж раптом ти пропонуєш, щоб ти, я та Валянок поїхали у штольні й нажлуктилися там утрьох.
– Агов, до аероекспреса не цим шляхом… – верескнув голос на задньому сидінні.
Ейстейн знову загальмував на червоне, прибрав з обличчя своє ріденьке волосся, що діставало йому до плечей, і обернувся до заднього сидіння:
– Отам ми й залишились. Нажлуктилися, як свині. І раптом він затягує «No Surrender»