– Що ви тут у біса робите? – гукнув Харрі з коридору. Стандартне запитання.
– А ви як гадаєте? – Голос чоловіка був молодший за його вік, гугнявий і з виразним шведським акцентом, котрий з якоїсь незбагненної причини так обожнюють танцювальні групи та модні проповідники, що закликають до духовного відродження. – Ясна річ, я вдерся до вашого номера, щоби перевірити, чи не маєте ви чого-небудь цінного. – То був не просто шведський акцент, незнайомець розмовляв шведською. Він здійняв догори руки. У правій виднівся універсальний адаптер, а в лівій – примірник «Американської Пасторалі» Філіпа Рота в м’якій обкладинці.
– Та у вас же тут взагалі нічого немає. – Незнайомець кинув предмети на ліжко, витріщився на маленьку валізу, а потім перевів запитальний погляд на Харрі. – Навіть бритви – і тої немає.
– Якого біса… – Харрі, відкинувши подальші стандартні запитання, широким кроком увійшов до кімнати і з силою затріснув кришку валізи.
– Спокійно, сину мій, – сказав чоловік, здіймаючи руки догори. – Не сприймайте це близько до серця. Ви ж у цьому закладі – новачок. Питання лише в тому, хто перший вас пограбує.
– Хто? Що ви хочете сказати?
Старий простягнув йому руку:
– Ласкаво просимо. Мене звуть Като. Я мешкаю в номері 310.
Харрі поглянув на засмальцьовану руку, схожу на сковороду.
– Та годі вам, – продовжив Като. – Мої руки – це єдина частина мого тіла, якої доцільно торкатися.
Харрі назвався і потиснув йому руку. Вона виявилася навдивовижу м’якою.
– Руки священика, – пояснив чоловік, немов читаючи його думки. – Маєш що-небудь випити, Харрі?
Харрі кивнув на свою валізу і розчинені двері шафи.
– Ви вже й так знаєте.
– Те, що в тебе нічого немає, – так, знаю. Я маю на увазі при собі. В кишені твого піджака, наприклад.
Харрі витягнув ігровий пристрій «Game Boy» і кинув його на ліжко, де вже лежали його розкидані речі.
Чоловік схилив набік голову так, що його вухо притиснулося до плеча, і поглянув на Харрі.
– Зважаючи на твій костюм, можна було б подумати, що ти – випадковий постоялець на кілька годин, а не постійний мешканець. І що ж ти тут робиш?
– Дозвольте мені не відповідати на це запитання, добре?
Като поклав руку на плече Харрі і зазирнув йому у вічі.
– Сину мій, – мовив він гугнявим голосом, погладжуючи матерію кінчиками двох пальців. – Це – дуже гарний костюм. Скільки ти за нього заплатив?
Харрі хотів був щось сказати, поєднавши у своїй відповіді ввічливість, відсіч та легку погрозу. Але збагнув, що це – безглуздо. Він здався. І посміхнувся.
Като теж