Харрі підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка.
Всередині почулися важкі кроки. І Харрі збагнув, що спершу мав би зателефонувати.
Двері відчинилися.
Чоловік, що перед ним з’явився, мав білявий чуб. То був чуб, який в молодості був густий і, безсумнівно, забезпечував своєму господарю благовоління жінок. Тому власник чуба прихопив його з собою і в зрілий вік, сподіваючись, що коли чуприну трохи скучерявити й підпушити, то ефект буде не гіршим, аніж у молодості.
На чоловікові була добре випрасувана блакитна сорочка, і Харрі спало на думку, що у своїй молодості цей чоловік носив таку ж саму.
– Слухаю, – сказав чоловік. Відкрите добродушне обличчя. Очі дивляться так, наче увесь час їм доводилося бачити лише приязнь і доброту. На нагрудній кишені – маленька вишита фігурка гравця в поло.
Харрі відчув, що в роті у нього пересохло. Він зиркнув на пластинку з ім’ям власника будинку.
«Ракель Фауке».
Однак замість Ракель на порозі стояв оцей чоловік з привабливим, але безвольним обличчям і тримав рукою двері так, наче цей будинок належав йому. Харрі знав, що має декілька варіантів початкового гамбіту, але він зупинив свій вибір ось на якому:
– А ви хто такий?
Чоловік на порозі сотворив такий вираз обличчя, який Харрі ніколи б не вдалося відтворити: незнайомець насупився і посміхнувся одночасно. Той вираз мав означати поблажливе здивування вищої особи, спричинене нахабністю якогось унтерменша.
– Оскільки ви – надворі, а я – в хаті, то було б природніше, коли б ви перші сказали мені – хто ви такий. І що вам потрібно.
– Воля ваша, – погодився Харрі, гучно позіхнувши. «Знову спати хочеться. Це часовий зсув винуватий, а що ж іще?» – Я прийшов сюди поговорити з жінкою, чиє ім’я викарбуване на табличці під дзвінком.
– А ви від кого?
– Від «Свідків Ієгови», – відповів Харрі, поглянувши на годинника.
Чоловік миттю поглянув повз Харрі, видивляючись його напарника, який неодмінно мав би тут бути, бо «Свідки» по